Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,

де мовиться про появу у Яблунівці робота Васі, який має замінити Хому на тваринницькій фермі, наводяться зразки його науково-технічних лайок, а також аргументованим дідівським способом доводиться його чоловіче достоїнство

Подеколи автор ловить себе на думці, що все-таки добився до Яблунівки з нечистими намірами. Відкидає цю думку, щоб згодом, дивися, знову зловити себе не на якійсь іншій думці, а таки на цій самій. І нечисті наміри — не просто в тому, щоб пожити в селі та ближче зійтися з Хомою, а насамперед у тому, щоб викрасти найсвіжіші факти з його життя, попаразитувати на його почуттях і думаннях, як капустяна тля паразитує на капустяному листку, і вже згодом життя і діяння позиченого чоловіка показати перед читаючим загалом од свого імені. Наче Хомі руки відняло й він не годен узятися за перо, щоб із самобутнім іскрометним гумором, послуговуючись призмою свого магічного реалізму, самому розповісти про себе!

Почуваючись нишпіркою, підглядачем, котрий і через замкову щілину не посоромиться зазирнути, почуваючись злодієм, котрий здатен поцупити все, що легко лежить (а факти з життя Хоми Прищепи вже так, здається, легко лежать, що кожен безкарно може зазіхнути на них!), автор усе ж таки почувається нишпіркою, підглядачем і злодієм особливого, так би мовити, сорту. Привласнюючи, він прагне привласненим багатством поділитися з усіма і в цьому бачить свій вроджений, а згодом і розвиненні! альтруїзм. Тобто він не ховає Хому за лаштунками сцени, а, навпаки, виводить старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок» на авансцену історії і що при цьому не забуває себе, то вже даруйте цю слабкість, характерну чи не всім. Інакше б ця розповідь подеколи не скидалась на медаль, де обидві сторони — лицьові: на одній лицьовій стороні — Хома, на другій — автор!

Можете й посміятись: подеколи здається, що Хома — то насправді сам автор, тільки в іншій іпостасі. В тій іпостасі, що багата Мартохою й спогадами про спекулянтку Одарку Дармограїху, що має десь у близьких чи далеких мандрах бойового побратима Дмитра Волосюка, а в Яблунівці названого синочка Хому Хомовича, котрий, щоправда, вже з деякої пори не Хомович... У тій іпостасі, що знається з дідами Гапличком та Бенерею, що любить смикнути чарчину в чайній у буфетниці Насті, що зберігає спогади про незабутнього яблунівського бухгалтера Петра Зосимовича Вараву, про котрого в цьому світі щодня нагадують очі породистої корови, на яку обернулась породиста телиця... Гай-гай, а що вже тоді казати про лексику, про думки, про манеру вислову, коли автор не годен втямити — де його добро, а де багатство Хоми, де своя приказка, а де позичена!

Цей відступ — щире зізнання, документ душі, і, маючи на руках такий документ, якийсь літературний сутяжник зчинив би галас про плагіат, про наслідування, про злодійство, написав би до редакцій багатьох газет, звернувся б до Всесоюзного агентства авторських прав. На щастя, Хома Прищепа не з таких сутяжників. Скільки обкрадай — однаково не обкрадеш, зостанеться. І не просто зостанеться, а й побагатшає яблунівський колгоспник, а й для інших нишпірок і підглядачів стачить його життя!..

Чи не помічали ви такої дивної дивини... Ось має з чоловіком, наприклад, статись пригода — одружиться він чи в лікарню ляже, одержить урядову нагороду чи полетить із високої посади. Так от, цей чоловік ще сам не знає про свою завтрашню долю, ще, можливо, тільки здогадується підсвідомістю, а довкола все вже відомо до найменших подробиць! Отож іще не встиг Хома Прищепа в своїй хаті розімкнути вуста після великого свого історичного мовчання й не встиг іще обізватись до Мартохи, як село вже знало, що він має їхати до Америки!

Поїхати до Америки, як відомо, не штука. А хто ж тебе, чоловіче, на роботі замінить, хто замість тебе на фермі коло худоби ходитиме — ось у чому штука! З тієї самої Америки, може, хтось прибіжить і вхопиться за твої вила — Джон чи Джозеф, Петерс чи Джордж?

А без Хоми яблунівській тваринницький фермі хоч живцем у домовину лізь. Але як зуміти долю свою загнати на слизьке, щоб перехитрувати її, щоб не було так: чи совою в пень, чи совою в дуба, а все сові буба! Як? І вже в тумані бачилось яблунівському правлінню, як біда на біді їде, бідою поганяє, тобто: завалений план по тваринництву їде на такому самому заваленому плану по кормах та комбікормах.

І прошелестіло по Яблунівці, як шелестить вітер за пазухою в української тополі: ш-ш-ш-ш...

І вдруге прошелестіло по селу, як шелестить вітер побіля розквітлої калини: ш-ш-ш-ш...

І втретє прошелестіло скрізь, як шелестить вітер-пройди- світ побіля скирти соломи: ш-ш-ш-ш...

А шелест цей на мову людську слід перекласти так: на яблунівській фермі замість старшого куди пошлють Хоми Прищепи працюватиме робот. І не робот учорашнього дня. І не робот нинішнього дня. А робот майбутнього.

Звісно, увагу авторську прикуто до Хоми й до його майбутньої поїздки до Америки, але було б несправедливо, якщо забути про робота. Скажемо, що з району він прибув рейсовим пошарпаним автобусом — тим самим, у якому не так давно сільська самогонниця Вівдя Оберемок із італійської «Мессаджеро» чи то з французької «Оррор» вичитала про викрадення Хоми. З певних міркувань робот був замаскований під звичайного подільського дядька, а тому нічим і не відрізнявся від дядьків, що їхали в автобусі. Зійшовши на зупинці в Яблунівці, робот зупинився, розглядаючись довкола. На круглій, мов закіптюжений казанець, голові робот мав кепку-восьмиклинку з пиптиком у центрі. Зодягнений у рубчиковий піджак, штани мав коричневого вельвету. Штани бульбашились на колінах, скидаючись на два гігантські парашути космічного призначення. Черевики мав збиті на передках і зчесані на каблуках. Очі схожі на два живі уламки небесної голубизни.

Першими кроками робота на яблунівській землі були кроки до чайної. Тут він не справив ніякого враження ні на завсідників, ні на буфетницю Настю. Либонь, тому не справив, що не став пити горілку, промочуючи горлянку пивом, а відразу видудлив кухоль пива, а вже тоді смикнув сто грамів. Витерши мокрі губи рукавом, робот розплатився з буфетницею і, не хитаючись, подався до виходу. В порозі він затримався, вхопившись рукою за одвірок,— либонь, якась надскладна деталь у його надскладному нутрі забарахлила. Проте забарахлила тільки на коротку мить, бо вже за хвилю робот відірвався від одвірка, відважно переступив поріг яблунівської чайної — й рівною ходою подався геть.

Парадоксальність ситуації з роботом полягає, зокрема, ось у чому. Яблунівці, звісно, не такі здібні, як віл до корита, щоб оминути своєю увагою появу робота в селі. Вони стежили за кожним кроком цього чуда техніки, цього досягнення людського генія, проте стежили непомітно, з уродженим тактом. А про їхню поінформованість і говорити зайве. Бо навіть немовлятам, що не відірвались іще від материнських грудей, у підсвідомості було закладено, що ото по вулиці йде робот, званий робот Вася.

Треба сказати, що робот Вася працювати взявся не згірше від Хоми. Низько насунувши на твердий лоб кепку-восьмиклинку, робот із вилами-згрелями в руках кидався до гною, як вогонь до сухої соломи. А що був залізний, а що був із чутливих і надчутливих деталей, то не тільки не стомлювався, а й не пітнів, а й не відпочивав. Либонь, перехопив од когось із яблунівців приказку, бо вуста весь час шепотіли: «Хоч вогню до мене прикладай!.. Хоч вогню до мене прикладай!» І, милуючись заповзят- ливцем, зоотехнік Трохим Трохимович Невечеря бубонів захоплено: «О, він не чвала, як неживий, о, він не лежить, як пес на стерві, о, він не спить, а спочити й ніколи!» І Хома Прищепа, гордий за свого напарника, якому не гріх доручити на час поїздки до Америки свою трудову ділянку, згоджувався із зоотехніком: «Еге, він не такий, що повечеряє — і не прокинеться!»

Голова колгоспу Дим теж навідався на ферму. І не тому, що, може, засумнівався, чи правильно вчинив, прийнявши робота тимчасово в члени колгоспу. Авжеж, правильно!.. А цікавило Михайла Григоровича інше: чи не можна в майбутньому працю колгоспників замінити працею роботів? І так приглядався до робота Васі, й сяк принюхувався до нього — не робот, а невтомний трудяга. Звісно, шкода, що зловживає оковитою... Та коли з толком і з розумом, міркував голова колгоспу Дим, то робота можна використати й з агітаційною метою. А саме з такою: щоб дехто вчився в робота не відлежуватись у холодку, щоб не були отакими — як спить, то не їсть, а як їсть, то не дрімає! З інших колгоспів навідувалися б у «Барвінок» по передовий досвід...

Й від цих мрій у Михайла Григоровича запаморочились памороки, й він оперся плечем на стіну в корівнику, щоб не впасти.

А робот Вася ходив, як сокира-саморубка, по фермі, робив усяку роботу, яка тільки потрапляла до рук, і приказував: «Хоч вогню до мене прикладай!.. Хоч вогню до мене прикладай!..» І хоч би тобі якийсь суглоб хруснув, хоч би тобі якийсь індикатор відмовив, хоч би тобі електронний агрегат вийшов із ладу!

Не дивина, що на робота Васю стали заглядатись яблунівські молодиці. Й не тільки ті, що під вербою брови загубили чи мали дітей-самосійок.

Автор не був свідком цієї сцени, про яку йтиметься далі, але ж обійтись без неї не можна, порушиться гармонія розповіді, яка й так подеколи надто дисгармонійна. Але ж сором не нагодує! І хоча авторським очам не перший базар, а вже третій ярмарок, та він на цьому третьому ярмарку про всяк випадок та про запас позичить ще очей і в сірка, й оповість... Й оповість із чужих, звісно, уст про оказію, що сталася з роботом Васею в Будинку культури.

Після колгоспної ферми робот у сільській чайній випив трохи пива, бо, либонь, його внутрішня надскладна система надскладних елементів подеколи потребувала бочкового чи «Жигулівського». Загризши смаженим свіжомороженим хеком під маринадом, робот за своєю звичкою витер губи рукавом і подався до Будинку культури на танці. Мугикаючи з якоїсь пісеньки слова «а вже через нашу хату та й качки летять», робот зупинився неподалік від гурту, що під радіолу танцював шейк.

Хто знає, чому поява робота на танцях не сподобалась яблунівським парубкам. Може, тому, що дівчата цікаво позиркували на цей останній витвір людського генія і сучасної інженерії, а попи самозакохано звикли відчувати ласку дівочих очей тільки на собі. А може, тому не сподобався робот Вася, що від нього тхнуло не тільки коров'ячим гноєм, а й гостро несло «Жигулівським» пивом. Ну, гаразд, коли від робота тхне гноєм — до такого яблунівським парубкам не звикати, але де ж це в світі чувано, щоб від робота несло пивом?!

Легенько так — ліктями, грудьми та плечима — робота Васю виштовхали надвір, під лагідні весняні зорі. З уживанням характерної для яблунівського парубоцтва термінології почалася стихійна прес-конференція.

— Слухай, фраєр, ти самодєльний чи тебе клепали разом із французькими фірмами?

— Тебе, такого красивого, чи не в кукурудзі монтували з транзисторів старим дідівським способом?

— А може, не в кукурудзі монтували, а в капусті зварювали газозварювальним апаратом?

— А якщо тебе, фраєра, клепали разом із французькими фірмами, якщо дідівським способом монтували з транзисторів у кукурудзі, якщо зварювали в капусті газозварювальним апаратом, то чого заглядаєшся на яблунівських дівчат? Гайда, хлопці, перевіримо, чи велике в нього право заглядатись на наших дівчат!

І яблунівські хлопці заходились перевіряти. Перевірка велась досить незвичним способом — ніхто не став вимагати документів, папірців, а, розперезавши на роботові Басі широкий армійський ремінь, хотіли розстебнути штани.

Отямившись і схаменувшись, робот Вася заходився захищати своє достоїнство робота так, як на його місці захищав би будь-хто. Проте дужі парубоцькі руки так надійно скрутили це чудо техніки, цей витвір людського генія, Що витвір людського генія тільки сопів і плювався крізь зуби, лаючись. І лаявся він чомусь не так, як то годилося б лаятись хрещеному синові науково-технічної революції, запрограмованому наймодернішою термінологією, а якось примітивно, по-старосвітському, що, здавалося, зовсім не личило навіть роботові застарілої конструкції. «А сто сот крот його ма!—лаявся робот Вася.— А сто дідьків у ваші бебехи й печінки! А хай ваші батьки показяться!»

Робот Вася шпиняв і кпинив, проте ці шпиняння й кпини швидше пройняли б у домовині покійного бухгалтера Петра Зосимовича Вараву, ніж яблунівських парубків, якщо вони вже так заповзялись. Та ви б їм зараз на груди землі насипали — й не помогло б! Отож, ремінь розперезавши та штани знявши, парубки яблунівські навіч переконались, які права у робота Васі заглядатись на їхніх дівчат. Либонь, були так вражені побаченим, що дружно відпустили розхарапудженого робота. Гомоніли:

— Ну й додумались наші вчені до техніки! Та в цієї техніки коло пупа чортів купа...

— Авжеж, такого старого собаку, як цей робот Вася, важко до ланцюга привчити...

— Така техніка, як цей робот Вася, хутко перемолотить усю гречку в Яблунівці...

І. зоставивши робота Васю, порозходились хлопці, похнюплені, наче падали з вишні та піймали черешню.

І вже не один яблунівський дядько того вечора підозріливо приглядався до своєї жінки: про що так ревно задумалась — чи не про отого робота Васю, про якого впала слава опукою в ноги. А як подумати — хіба щось ліпше могло замінити в колгоспі химородника Хому Прищепу, котрому, бачте, замандюрилось добиватися в Америку, наче та гемонська Америка не могла добитись до Хоми.