Приватне життя феномена

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ,

де розказано про цвинтарного сторожа дядька Опанаса, про його мрію радіофікувати кожну могилу, а також переповідаються сміливі дядькові ідеї — розводити й вирощувати крокодилів,

отруйних змій і яванських тигрів в умовах Яблунівки

За тією Америкою не годиться, звісно, забувати про Яблунівку, щоб не звинуватили в низькопоклонстві. Хай мерзенний океанський краб не заступить яблунівських трудівників, хай твердолобі каратисти-тарани, що живим своїм тілом трощать кам’яні стіни, будуть для автора не цікавіші, ніж які-небудь міднолобі рідні бюрократи.

Оскільки виявлено таку пильну увагу до радіо й телебачення, до їхніх ідейних та економічних функцій, то тут- таки, звісно, слід бодай коротко сказати про зустріч та розмову з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом. У той день, коли я почув і побачив у своїй голові старшого куди пошлють, котрий у цей час перебував у далекій Америці, ноги винесли мене зі знахарчиної хати, щоб нести до району. Авжеж, до начальника районної міліції товариша Венеційського, хай би він провів швидке й справедливе слідство: як в умовах Яблунівки людина стала невинною жертвою розвідувальних іноземних служб. І зустріч із товаришем Венеційським не відбулась тільки тому, що по дорозі до автобусної станції трапився цвинтарний сторож дядько Опанас, а згодом цей намір забувся серед мотлоху інших намірів, клопотів та пригод.

Цупкий і дебелий, наче зі столітнього дуба виточений на верстаку вправним столяром, чорний, наче щойно вибрався з бочки смоли, дядько Опанас перехопив мене якраз коло цвинтаря. Знаменитий своєю мовчакуватістю, він зараз, либонь, хотів вибалакатись, а коли людині кортить вибалакатись, то людина несамовитіє, здатна говорити не тільки сама з собою, а й зі стовпом дерев’яним, а й з каменем чи пташкою. Дядько Опанас чіпко вхопив мене за лікоть і забубонів скоромовкою:

— Для вас містечко славне теж знайдеться, бо й до вас смерть дорогу знайде. Отак, знаєте, доба за добою —■ усе до смерті ближче, а вже від неї ні відхреститесь, ні відмолитесь. Лежатимете в сухенькому пісочку як слід, вода в домовину не затікатиме. Серед хорошого народу лежатимете, бо в Яблунівці народ хороший і за життя, а як помирає, то навіть кращає.

— Ай справді, славненько тут у вас,— похвалив я, поглядаючи на цвинтарні надгробки, що веселою зграєю порозлітались між зелені. Та від Опанасових слів почувався отією капустою гарною, що має всередині качан гнилий, і скривився мимоволі, наче болів мені бік дев’ятий рік, а я до болю й досі не звик.

— Славненько, а буде краще! — палахкотіли в цвинтарного сторожа очі, як на сонці палахкочуть халявки чобіт, змащені дьогтем.— Буде краще, бо з кожним днем життя наше краще.

— Доведеться й свині на небо глянути,— буркнув я.

— Бо досі як ховали? Ховали в могилу, турбуючись про тіло, а те покійне тіло зодягали та взували, міцну ду- бовину збивали, так? А треба не тільки про тіло, а й про душу думати!

— З покійним тілом і душа стає покійною...

— Е-е, не кажіть! За душу ніхто не знає. То що я надумав? Ото думав, думав — і придумалось: аби кожному в могилу та радіо провести!

— В могилу радіо? Навіщо?

— Хай чоловік і на тому світі слухає останні вісті, раз любив слухати на цьому світі!

— Так, так,— приглядався я з підозрою до цвинтарного сторожа. Чи не провідав часом дядько Опанас про мої несподівані радіобіологічні та телебіологічні здібності? Такий зух, що з покійниками знається, міг і провідати, хай йому грець.— Так, так... А може, приймачі класти в гріб?

— Е-е, ні,— лукаво заперечив цвинтарний сторож.— Приймачі не годяться, бо хто ж їм там покрутить ручку, щоб програму змінити? А так — радіомережа. Яку програму роздають по динаміках, таку й слухаєш.

— Так, так,— бубонів я.— Кажете, в кожну могилу — одну радіоточку?

— Скільки болільників відходить на той світ, що все життя, може, за київське «Динамо» переживали та в колгоспі робили, більше нічого. То хіба їм легко лежати і пером землю держати, коли за свою команду не знають — виграла чи програла, забив Блохін гол із пенальті чи промазав. А як провести радіоточку в могилу, то болільницькій душі страждати не доведеться, знатиме й про чехарду з тренерами, й про нечесних суддів, і за федерацію знатиме...

— З футболом ви й справді добре придумали,— похвалив я, бо й сам не цурався болільницьких пристрастей.— Щоб не тільки на цьому світі, а й на тому знали, як грають «Шахтар» чи «Карпати», як за збірну Англії виступає Кіган та які мільйонерські турботи в Пеле... Так само можна транслювати репортажі про хокей чи водне поло, про гандбол чи регбі. Ну, дядьку Опанасе, придумали ви здорово! й чому досі ніхто не здогадався радіофікувати кожну могилу? Добре діло, треба, щоб Яблунівка перед вела.

Я з жалем поглянув на цвинтар, поки що не радіофікований. На нерадіофікованому цвинтарі тріщали горобці, літали голуби, туркотіла горлиця. Після реалізації ідей дядька Опанаса на поверхні землі мало б що змінилося, зате під землею — вдарив би животворний струмінь радіохвиль, завирували б концертні програми, загриміли б спортивні передачі...

Дядько Опанас, притримуючи мене за лікоть то правої, то лівої руки, сипав прожектами:

— Діло нове, звісно, спершу Яблунівка, далі другі села пристануть, бо хто покійним душам добра не побажає? А там, дивися, й за заявками передавали б по цвинтарях!

— За заявками? — отетерів я, наче гарбуза наївся, а на вербу подивився, та й став голодний.— Це ж, значить, голодні душі самі для себе заявлятимуть?..

— Та ні, живі заявлятимуть для покійних! Бо дід нз забуде про свою бабу, що за молодості любила «горлицю» чи «метелицю». Ось дід і заявлятиме, так? А бабина душа слухатиме на тому світі — й молодість свою згадуватиме, бо чом не згадати, коли є час та охота.

Дядько Опанас чорну смолу свого пекучого погляду переливав у мої очі, придавлював моє єство тим тяжким поглядом. І, тримаючи цупко за лікоть, не відпускаючи, бубонів:

— Думок — як пшона в голові розсипалося, всі й не повизбируєш. Як маєте час, то послухайте...

— Од людей чувати доводилось, що крокодили в неволі не розмножуються, а тільки на волі. То по світах усяких неволя, а в нашому селі повна воля всім і кожному. Значить, у Яблунівці крокодили розмножувались би, правда?

— Які крокодили? — й зовсім замакітрилось мені від нової ідеї цвинтарного сторожа.

— Ну, ті, що в Нілі, є така річка. Ось вони в неволі не люблять плодитись, тільки на волі. А де ще більшу волю шукати, як у нашому колгоспі «Барвінок»!

— І ви б заходились доглядати крокодилів?

— А чому б не спробувати? Нема такого діла, з яким не впорався б яблунівський дядько.

— А де б ви, дядьку Опанасе, крокодилів дістали для розводу? На ярмарку районному не купите.

— Ет! По магазинній ціні, може, й не дістану, а втридорога, а по спекулятивній ціні — й дідька спроворити можна. А вже потім сама Яблунівка постачала б крокодилів по селах.

— Та нащо вам крокодилів у колгоспі розводити?

— Були б крокодили, то щось уже придумали б, знайшли б для них діло. Тут що головне? Тут головне, аби ніякої запарки не трапилось, бо коли запарка — діло швах!

— Та яка запарка, дядьку Опанасе? —ніяк не міг утямити цвинтарного сторожа.

— Як то яка? — ніче аж розгнівався дядько Опанас.— Будуть у Яблунівці крокодили — буде і запарка. Хе, бо де це видано, щоб у нас у колгоспі по худобі та птиці плани доводили, а по крокодилах забули? І по крокодилячих яйцях, і по крокодилячому м'ясу, й по крокодилячих шкурах... Спершу в колгоспі хай би крокодили прижились, а там і по людях в індивідуальному хазяйстві, ха-ха-ха, щоб кожній свашці було по ковбасці, щоб усім було по сім, щоб усякому було по Якову!..

Страшно сміявся цвинтарний сторож дядько Опанас — наче накривав мокрим рядном свого сміху та ще помелом густого реготу, наче приставав із короткими гужами своєї дотепності. Й очі його теж сміялись, так наче лаяли на чім світ стоїть, наче мали вкусити, щоб потім зализувати.

— Хай чорт нас на глибоке несе,— гомонів дядько Опанас,— а ми не вдаримо тваррю в грязь. А в моїй голові думки б’ються, як бики, розсвічують мою свічку, аж із очей іскри летять. Я ще вам скажу не тільки за радіо!.. Не тільки за крокодилів... Я вам і за зміїв скажу, тільки послухайте!..

І як було, притримуваному за лікті, а то й за петельки, не вислухати за зміїв. Либонь, мізки в цвинтарного сторожа так густо були списані думками, що й горобцю ніде клюнуть. Дядько Опанас прочув, що хоч і рідко, та трапляються двоголові змії. Так, одноголові змії дають отруту, але чи вигідно було б у колгоспі «Барвінок» розводити на такі ліки одноголових гадів? Либонь, не зовсім вигідно, а от від двоголових зміїв була б подвійна вигода, то, звісно, правління спробувало б. Має колгосп добрі прибутки від рільництва та тваринництва, але чому б мудрому господареві не взятися за змій? Правда, зміїні голови, що виросли на одному тулубі, чудні якісь начебто, злодійська вдача у них. То, дивися, одна голова в другої голови якусь їжу вихопила, немов те не до спільного кендюха піде, то одна голова смикає другу голову туди, куди тій не хочеться. Але лякатись не треба, у Яблунівці вправляють мізки ледарям чи пройдисвітам, то й двоголовим зміям вправлять мізки, аби від них мати користь у господарстві.

— А про яванських тигрів чули? — передихнувши, запитав цвинтарний сторож.

— Чув! — мало не закричав я, остерігаючись слухати черговий прожект, хоч насправді нічого не чув.

— Зникають! Трохи ще зосталось, то чом би не спробувати розводити в колгоспі «Барвінок»...

І лише дослухавши про яванських тигрів, котрих зосталось на планеті не так багато й котрі мали б прижитись у Яблунівці, де колгосп створив би для них умови не гірші, ніж для худоби (а чи грибок маслючок не зміг би працювати коло тигрів так, як він трудиться коло скотини?), я нарешті розпрощався з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом... Ішов не бездумно, а міркував. Міркував, зокрема, про творчий геній природи. От, наприклад, візьмімо комаху, що шкодить плодові дерева. Вигадливість природи не обмежилась якимось там яблуневим пильщиком, а й дала нам чорного сливового пильщика, жовтого сливового пильщика, грушевого плодового пильщика, а ще — вишневого слизистого, блідоногого вишневого, грушевого вкороченого, і яблуневого насіннєїда, і сливову товстоніжку... А листокрутки? Тут — брунькова, розанова, плодова, строкато- золотиста, глодова, смородинова, вербова, свинцевосмуга- ста, всеїдна, сітчаста, полохлива, підкорова, яблунева молелистокрутка, інжирна вогнівка, листкова вертуха, плодова чохлоноска... Скільки фантазії, скільки невсипущої енергії!.. Тож чи треба дивуватися з творчого генія цвинтарного сторожа дядька Опанаса, котрий не сам по собі, мов одірване гілля, а плоть од плоті й кость од кості всього яблунівського люду?