Приватне життя феномена

РОЗДІЛ СОРОК ДРУГИЙ,

де мовиться про те, що святе місце, себто постамент, вільним не буває, а також про марнославство багатьох яблунівців, особливо ж робота Васі

Відірвемось від міжнародних подій, у яких центральну роль відіграє Хома Прищепа, й повернемось до Яблунівки, в якій відбуваються такі події, котрі за вагою також можуть мати міжнародне значення. За умови, звісно, коли яблунівські події належним чином препарувати й пропагувати.

Недарма в старовину казали мудреці, а ми вже сліпо чи й не сліпо слідом за ними повторюємо, що святе місце пустим не буває. Хай те святе місце — чи амвон церковний, чи крісло великого начальника, чи жіноче серце: замість красномовного проповідника знайдеться не менший златоуст, замість великого начальника знайдеться ще більший, замість солодкого коханця знайдеться ще солодший!

Цю стару й вічно молоду істину підтверджують і ті яблунівські події, на які хочемо чи то натякнути, чи про які хочемо розповісти без замовчувань. Повної певності тут немає тому, що про деякі факти можна здогадатись тільки з чуток та пліток, поговорів та обмов, а деякі факти можуть бути підтверджені багатьма свідками, очевидцями, а також, можливо, й учасниками подій.

Мовиться про постамент, полишений Хомою напризволяще з причини поїздки до Америки.

Стояв у саду під ясеном, як і досі стояв, бо з тим пам’ятником правління колгоспу «Барвінок» чомусь ні кувало ні мололо. Либонь, більше допікало правлінню сільське господарство, ніж пам’ятник живому Хомі. На постамент горобець там який примоститься, курка залетить і потопчеться чи голуб сяде. То Мартоха, за звичаєм, візьме в руки віник-драпак та й підмете на постаменті, бо ж треба тримати в чистоті не тільки про людське око.

Проте неспроста, либонь, пустили поголоску про листоношу Федора Горбатюка. Начебто листоноша, перебравши в чайній так, що горілка без вогню розум йому спалила, задумав у горох ускакнуть, але подався не тією стежкою, що вела в горох. Ще й не з’їв, як то мовиться, кислички, проте вже чув оскому на зубах, і, видать, горілка й оскома засліпили чоловіка. Бо замість шукати гороху там, де родить, постукав уночі не в Мартошине вікно, а поперся до постаменту під ясеном. Здерся так-сяк, випростався, і така гордість сперла чоловікові груди, що де той хміль і подівся! Спершу завмер чоловік на постаменті так, наче кругом не Яблунівка спала глухим сном, а колгоспники на збори посходились. А то вже раптом став у позу, немов кидав у ворогів шрапнельну гранату, а то прибрав грізної позиції, немов коле ненависного ворога багнетом гвинтівки. Ще листоноша підпирав долонею підборіддя, падаючи обличчю замисленого виразу, а то зненацька руки обидві розпростер, неначе від великої радості намірився весі» білий світ обійняти. І ще, напевне, листоноша ставав би в пози та прибирав належних позицій, якби не заточився й не гепнувся з постаменту на землю. Трудно сказати, довго ловив чмелів чи ні, та вже перед досвітком скрадався з чужого обійстя, наче побитий собака. І не встиг іще до своєї хати доплуганитись, як Яблунівка знала всю правду.

— Знаю, де волочився,— здибала жінка пізнього свого чоловіка без рубля та без качалки, як завше.— Можеш і не вибріхуватись, що до молодиць не ходив, бо й справді всю ніч простояв на чужому постаменті.

— Фросько, не стояв я на постаменті! — залементував листоноша, намагаючись довше витягнути шию на дугастому коромислі плечей. Брехав сам на себе: — Й справді волочився по молодицях!

— Еге, по молодицях!.. Стидно зізнатись, що такий здоровань усеньку ніч простовбичив на постаменті без діла, то вже приплітає молодиць, хай тебе приплете вздовж і впоперек. У других молодиць чоловіки як чоловіки, коли до своєї не горнуться, то до чужої біжать, а мій не годен, а мій на постаменті стоїть, як ополоник у гарбузовій каші, хай тебе ворона біла дзьобне!

— Фросько! — гороїжився листоноша.— Добалакаєшся!.. Я такий, що до мене й на постамент бігають.

— Бігають, аби надірвати животи зо сміху, бо ти там ув’яз, як пес на ланцюгу... Ой дивись, Федоре, бо в тебе якось так ведеться, що на жито ореш, а й гречки не матимеш!

— Смійся, Фросько, на гарячій сковороді сидячи голим задом навприсядки.

Та й не тільки про яблунівського листоношу гомоніли, що приміряв себе чоловік до постаменту, наче свою босу ногу до чобота, взутого на чужу ногу. Підозра падала на кожного, хто тільки проходив чи проїжджав повз Марто- шине обійстя — хай то буде голова колгоспу Михайло Григорович Дим чи навіть сам начальник районної міліції товариш Венеційський. Бо раз проходив мимо чи проїжджав, то міг зумисне чи ненароком на вільний постамент поглянути, а раз на вільний постамент поглянув, то й у голові могли зароїтись усякі думки, з якими відкрито до людей не сунешся. Еге, чи далеко до гріха тому, хто опиниться поблизу Мартошиного обійстя.

Подейкували, що неспроста дідки старенькі, зокрема Бенеря і Гапличок, там вештаються. їм уже на тонку прядеться, їм уже кисіль зубів не псує, їм уже про вічність думається, а яким чином найлегше до вічності підступи- тись? Найлегше й найпростіше — здертись на постамент, бодай і чужий, та й вікувати на постаменті довгу, прекрасну вічність.

А Христя Борозенна... Про неї не скажеш, що складна, мов чортяка в мисочку, аби ж вона така, що нашим салом та по нашій шкурі. Але якогось там дня хіба не привела за руку свого Хомка маленького (з отих, либонь, яєць, що мудріші, ніж кури) до Мартохи? Привела! Радість їй очі розкублювала, як гави солому, бо й досі натішитися сином не могла,

— Це якби мала ти копу дітей,— сказала Мартоха,— то розлетілися б по світах, як липове клиння, а одненького ти вже від себе не відірвеш, триматимешся за нього, а він за тебе.

— Правда,— згодилась Христя,— що в мене синами не поле засіяне... Оце чого навідалась у гості? Хай, думаю, малий Хомко трохи посидить на постаменті, га, Мартохо?

— Та нехай посидить, він же того постаменту не пересидить!

— Якось дитя побачило, як на постаменті задумався його названий батько Хома Хомович — і з тих пір хняркає і хняркає: і я хочу посидіти, і я! Обіцяю всякі цяцьки, а він уперся, тільки на постаменті посидіти хоче.

— Хай посидить,— ласкаво згоджувалась Мартоха, з любов’ю поглядаючи на маленького Хомка.— Хай змалечку звикає, приловчується, а на старості вміння знадобиться, на старості те вміння за плечима не носити. І5а- лазь, дитинко, хутчій, а ми з мамою полюбуємось.

Малий Хомко ловко здерся на постамент під ясеном. Спершу дитина чи то соромилась, чи ніяковіла, та скоро оговталась. Личко смагляве набурмосилось, брівки наїжачились, оченята навовчились — не хлопчик Хомко, а справжнісінький камінний пам’ятник!

Навіть білий лебідь, вийшовши з сінешніх дверей надвір, здивувався з того пам’ятника: витягнув шию, стріпнув крильми і скрикнув не по-лебединому, а гелготнув, як гусак.

— Славненький хлопчик! — захоплювалась Христя.— Й старий Хома не здатен отак надутись, як міх циганський!

— А він годен так надутись, як сич! —хвалилась Мартоха.

Поки жінки так гомоніли між собою, то малий Хомко на постаменті надимався, як міх циганський, надувався, як сич.

— Поки Хома в отій Америці,— гомоніла Мартоха,— то постамент гуляє, хай твій малий приходить — чи посидіти, чи з цяцьками погратись. Але хай тільки герелицю дітлахів за собою не водить.

— Говорять, поки Хоми Хомовича нема, то всякі тут внаджуються, щоб потай посидіти.

— Ой, Христе, за всім не впильнуєш, а наші яблунівські люблять покористуватись на дурничку. Глянеш посеред ночі у вікно, а на постаменті хтось та сидить, не буває, щоб не сиділо.

— А щоб полякати їх, га! — не так спитала, як порадила доярка Христя.

— Е-е, краще до тих, що здираються посеред ночі на постамент, і не підступатися. Страшно!

— Але ж постамент не їхній, а твій! А Хоми Хомовича! — гнівалась доярка.— І хто вчащає?

— Всякі вчащають. І свої, й чужі. То, дивися, наче з Сухолужжя чоловік стримить, як стовп, а то старенький вчитель із Великого Вербного руки на грудях склав і кап- цаніє опівночі. А якось упізнала бухгалтера з Кривошиїв, окуляри блищали проти місяця, як олія.

— Ти глянь, бухгалтери теж здатні псові очі псувати.

Ой, Христе!.. Всякого норову народ навідується, не

тільки вчителі чи бухгалтери. Вже б, здавалось, чого треба начальникові нашої райощадкаси, а її він навідувався. Тиждень тому, перед світанком. У шкіряному пальті, у шкіряному картузику. Та ще й балетках. Стояв на постаменті, поки півні розспівались. А півні розспівались, то він і щез, мовби чорт.

— У балетках? - - чомусь саме за балетки не повірила доярка Христя.

— Ага, в балетках! Нащо вже наш директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський...

-— І Діодор Дормидонтович? — несподівано очі в Христі стали безглузді, як синиці.

— Ага! З портфелем та а парасолсю, бо якраз дощик уночі крапав. Либонь, думав не тільки на постаменті постояти, а й папери якісь ділові переглянути, бо та школа хіба не об’їсть вух?.. Ой, Христе, всякий народ учащає, то хай. Аби тільки не пустили поголоски, що на моє обійстя протоптали стежку в горох, а не до постаменту... Бо хіба про лебедя не казали? Наче з-за вугла мішком прибиті, бо забули, який пояс на мене зодягнув Хома!

Білий лебідь, здогадавшись, що мовиться про нього, витягнув шию на ганку й подивився на жінок блискучими й круглими ягідками очей. Христя сказала малому Хомкові злазити з постаменту, хлоп’як спершу комизився, а далі зліз неохоче, пхинькаючи й схлипуючи.

— Великий рости й сам на свій постамент зароби! — побажала Мартоха гостям на прощання.

— Заробить,— мовила Христя,— бо він не з тих, що в чужій хаті переночують, ще й сокиру вкрадуть.

Усе добре було б із тим постаментом, якби не робот Вася. Якщо й серед людей вистачає отих, що будуть на санях від морозу дрижать, а під ними будуть кожухи лежать, то що вже тоді казати про таке чудо техніки, як робот! Якийсь індикатор відмовив чи напівпровідник завередував, мікроелементові памороки запаморочились — і будь ласка...

Замість на ферму йти, робот Вася посеред білого дня набрався з доброго дива в буфетниці Насті так, наче горілка добра, мов дідова торба. І, будучи павуком діло, поперся не кудись, а до Мартохи на постамент. Ледь здерся, а втриматись на ногах не годен — беркицьнувся й лежить на постаменті, розкинувши руки-ноги, ще й белькоче:

— Скрипливий робот скрипить, а здоровий робот лежить.

Півень привів курей до постаменту, сокорять насмішкувато, кудкудакають, джергочуть по-своєму.

— Довелось мішкові та й кошелем стати,— розказує їм робот Вася.

Тут і нанесло Мартоху — злу, як муха в спасівку, й недобру, мов молоденька жалька кропива.

— А щоб ти був і вертівся і чорт знає де й подівся,— заходилась шпетити робота Васю.— А щоб тобі поминула масниця та настала середа і п’ятниця! Де ж це бачено, щоб посеред білого дня? А що люди казатимуть? Пропади мені, як руда миш, пропади ж ні за цапову душу!

Лишенько, що тут скоїлося з роботом Васею! Досі байдужий, як сира пампушка на холодній сковороді, витвір техніки став такий злий, що ти йому в рот руки без рукавиці не поклав би — відкусить. В лампочках-очах наче дві гадюки кублились, які хоч не вкусять, то засичать. Язик йому сіпався в роті оприскуватий, мов іскра.

— Дехто по Америках роз’їжджає, а ми тут за них коровам хвости крути! Дехто з капіталістами ручкається, а на них тут готовий постамент чекає! Трудящий робот усе повинен узяти в свої руки — й постаменти теж!.. З божої волі продамо штани й купимо солі!..

— Ах ви ж сякі-такі свищі в борщі, а жаба в юшці! Замість робити, надумав посеред білого дня на постаменті висиджуватись та до неба возноситись. Ти перше пороби з Хому, а потім і з капіталістами ручкатимешся, й постамент персональний матимеш за життя.

Отак вибанітувала Мартоха робота Васю, натерла йому перцю в ніс, отак оперезала словами на всю масницю. Й роботові як заціпило, наче стусана покуштував. Ісплигнув із чужого постаменту — й таки подався на колгоспну ферму до худоби. Видать, і в п’яного робота ще можуть зостатись якісь рештки совісті, здатне прокинутися сонне сумління.