Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

у якому знову розповідається про зустріч із прекрасною незнайомкою, пойменованою Соломією, про її тяжке материнське горе, яке з підставами чи без підстав автор сприймає за своє особисте

Не запалюючи світла, приліг на тапчані в знахарчиній хаті — немов у квітнику приліг, неначе у вінках, виплетених чи то фантазією, буйнішою за природу, чи то самою природою, з якою не зрівняється ніяка фантазія. Мальовані квіти оточували зусібіч хмарою, легкою й невагомою, барвистою, пахучою, і я наче плив, наче летів у цій хмарі. Та ще летів, звісно, на крилах солов’їного співу, що хвилями затікав у двоє одчинених навстіж віконець. Двоє цих одчинених у весняний вечір віконець нагадували широко розплющені очі дивної істоти, яка спрагло приглядається до розквітлого світу, вбирає до найдрібніших подробиць красу зеленої трави чи яблуневої гілки в гірляндах пелюсток, поблиск сизого любистку на причілку хати чи сиве мерехтіння лопухів у побратимському колі кропиви. Отож через цих двоє віконець вливався солов'їний снів, і я вже плив не просто в хмарі квіток, а ще й на крилах пташиних пісень, і моя плавба могла зрівнятися хіба що з маренням чи зі сном. Крила пташиних пісень підносили іноді так високо, що серце завмирало в болісній знемозі, а то раптом так стрімко ринули з небесних високостей до землі, що душа танула в грудях, як тане останній сніг від щирого сонечка весни.

Я наче перебував між маренням і явиною, тіло видавалось не реальним і плотським, а якоюсь дивовижною

еманацією, якій властивий зовсім інший стан, ніж людській плоті. Може, саме тому згодом я не міг утямити: а те, що відбувається зі мною, є дійсністю чи сном? Ніхто, либонь, не відповів би ствердно чи заперечливо на це запитання, бо ж і Яблунівка була селом не від світу сього, бо ж і Яблунівка могла наворожити всячини.

Де вже я бачив ці очі — блискучі й свіжі, мов ранкова роса на доспілій червоній вишні, що віддзеркалює сонячне проміння? А то вже за хвильку видались вони старовинним сріблом, покритим патиною, а то вже з їхньої непроглядної — глибокої, мов гірське бескеття,— глибини сяйнули містичні смуги полярного сяйва. Над полярним сяйвом очей брови творили таїнство польоту, і цей політ брів надавав опуклому високому чолу чи то всесвітньої скорботи, чи то всесвітньої печальної задуми. Я з острахом і заціпенінням приглядався до губів, які ось-ось мали зламати свій застиглий малюнок, які ось-ось мали розквітнути або словом, або зітханням.

Де вже я бачив це обличчя, цю дівочу постать, зодягнену в білу вишивану блузочку з короткими рукавами та в картату куценьку спідничку, що відкриває білі напівсфери тугих колін? Чи то сьогодні бачились, чи то вчора, а якщо не сьогодні й не вчора, то зустрічались таки з нею,— хай у минулому сторіччі, хай у сивому позаминулому, а дороги наші таки схрещувались!

І раптом забринів її голос — грудний глибокий голос, і драматичне звучання видалось знайомим, пройняло гостро, й серце моє заболіло, наче його діткнувся кінчик шаблі.

— Ти впізнаєш мене, так! — швидше ствердила, ніж запитала дівчина. Вона стояла неподалік від мене, посеред знахарчиної хати, й хурделиця різнобарвних квітів летіла довкола її голови, над вузькими зсутуленими плечима.

— Впізнаю,— сказав я розгублено, зводячись із тапчана.

— Даруй недавню знетямленість, але хіба інша, будучи на моєму місці, не втратила б глузду? Втратила глузд і я. твоя Соломія, яку ти так солодко називав своєю коханою.

Про яку недавню знетямленість говорить ця дівчина? Та грудний її, соковитого тембру, голос нагадав: ми ж бо з нею зустрічались у просторому, як київський залізничний вокзал, фойє Будинку культури. Вона тоді несподівано вийшла з шумовиння гасел і транспарантів, мов Афродіта з піни морської, і, перебуваючи в химерному сомнамбулічному стані, говорила про любов. Як же вона говорила?.. Ага, любов — це весняний вітер, од якого починають брунькувати серця... Серце її жде любові не одне сторіччя й не одне тисячоліття. Вона віддавала тоді мені своє серце — подарунок вічності, так, так!.. І зникла, а я ще бігав серед яблунівського люду, намагаючись відшукати, й не міг знайти, як не можна знайти жар-птицю.

Леле, а щойно причулось, чи й навсправжки проказали її вуста: «Твоя Соломія, яку ти так солодко називав своєю коханою»? Може, я для неї — тільки галюцинація, а насправді бачиться їй хтось інший, ввижається той, кому вона ладна віддати свою любов і хто не здатний віддячити їй вічністю свого почуття — саме так вона й говорила тоді! — за вічність її почуття... Ця екзальтація, скорботно-мученицьке свічення в погляді, цей нервовий хрускіт пальців — у якому вона стані? що привело її сюди, в знахарчину хату? Але, мабуть, слід ні в чому не суперечити, щоб, крий боже, не сполохати душу її тремтку й лякливу, як полумінець свічки.

— Але ж я зовсім не винна у смерті нашого сина! — вигукнула молода жінка.

— Якого сина?

— Максима, чи ти вже встиг забути ім’я його?

— Максима? —спробував я втрапити в її тон.— Так він помер...

— Я не винна, чуєш! —Голос її забринів од болю, й очі пойнялись іскристою росою сліз.— Ти в душі звинувачуєш мене в його смерті, я й сама звинувачую себе, здається, що можна було врятувати, що слід було душу свою вдихнути в його бездиханне тіло, а я не спромоглась!

— Соломіє, але ж і лікарі не могли врятувати, правда? — розгублено пробубонів я, переймаючись її горем, як своїм. Мабуть, як і своїм, так, бо говорить вона про нашого сина Максима. Максима? В якому житті, коли й де ми з Соломією, котру я бачу тільки вдруге, народжували сина Максима? І я знову повторив: —Не могли врятувати лікарі, не могли.

Соломія наблизилась упритул, і я навіть почув стукіт її серця в грудях.

— Із тих пір я втратила розум, страждаю, караюсь. Кличу його вночі, бо здається: коли благатиму в долі — таки воскресне, таки появиться. Скажи, хіба я не можу сподіватись на його воскресіння? Адже християни й досі вірять у воскресіння Ісуса Христа. Може, я живу тільки тому, що надіюсь, а без надії стала б мертва, мов камінь.

Схлипування пташиним скриком вирвалося Соломії з грудей, голова її похилилась на плече моє. Близьким невпевненим рухом я лівою рукою обійняв жінку за стан, а правою рукою раз і вдруге провів по щоці, пучками пальців відчуваючи теплі сльози.

У відчинених вікнах сяяли грона зірок, із саду линули духмяні пахощі яблуневого цвіту, ллявся водоспад солов’їних пісень. Я відчував, що беру участь у якійсь незбагненній грі, де мені суджено химерну роль. Цю химерну роль імпровізуєш не ти, а диктують обставини — й ці обставини трудно передбачити.

— Сину мій, Максиме... сину мій... сину...

Соломія здригалась на моєму плечі, як могло б здригатись покалічене голубине крило.

— Я стала сиротою в цьому світі, й світ цей став сиротою.

Клубок болю ворухнувся мені в грудях, підступив до горла. Може, й справді я втратив сина? Соломія плакала, плече моє стало мокре від сліз. Я провів долонею по її спині й відчув, як ніжна шкіра під білою блузочкою затремтіла, наче трава од вітру. Враз молода жінка відсахнулась — і я побачив не так великі виразисті очі, як темний, глухий біль у її очах.

— Куди не піду — скрізь чується голос Максима. То долине з левади, на якій він грався, і я вже біжу на леваду. А то з калинових кущів із-за хати почується, і я біжу на причілок. Сьогодні чула від тополі, що росте біля воріт... А тобі чується голос нашого сина?

Я провинно опустив голову, зітхнувши. Стало шкода, що ніде в Яблунівці досі не причувся голос Максима, за яким так побивається мати.

— А може, той голос лине десь із моєї душі, а не з левади чи від воріт, може, голос нашого сина в серці моєму живе, звідти озивається?

— Соломіє,— сказав я,— горе непоправне, печаллю своєю й скорботою не зарадиш, треба рятуватись від скорботи.

— Ой знаю, знаю, та скорбота моя дужча від розуму.

— Соломіє, ти ще молода, матимеш сина й дочку.

Мені здалось, що в очах її майнув жах. Губи здригнулись, ладні ось-ось розтягнутись у гримасі болю, а груди раз і вдруге здійнялись високо. Вірте чи ні, тільки в ту хвилю я перейнявся до цієї жінки родинним почуттям. Усе моє життя зосталося десь далеко, воно видавалось несправжнім, а справжньою була Соломія в своєму тяжкому горі, й це горе передалось мені.

— О! — вирвалось їй із горла чаїним кигиканням,— О! Чи можна знайти розраду в інших дітях?

— Ти, Соломіє, знайдеш розраду в інших дітях.

— І ти їх любитимеш?

— Любитиму.

— Не менше, ніж Максима?

— Не менше, ніж Максима.

— Чоловіче горе не таке, як жіноче. Може, крига в моєму серці розтане згодом.

— Розтане, Соломіє, бо ти народжена для радості, а не для горя.

Соломія заплющила очі й так стояла, немов прислухалась. А чи не чувся їй зараз голос Максима — з нічного яблуневого саду, з-поміж солов’їних посвистів, із-поміж оцієї весняної пісенної вакханалії? Розплющилась — і її срібні очі, схожі на великі старовинні монети, сяйнули бездонністю полярного сяйва. Під тим поглядом я примружився, склепив повіки, а коли розплющився — Соломії не було. Вона зникла, як безтілесний дух, навіть кроки не прошаруділи в сінях чи за вікном. Вимкнувши світло, вийшов надвір, наче прагнув наздогнати, наче хотів спробувати розгадати загадку її появи й зникнення, її неврівнова- женсї мови. На темній скатертині неба цвіли зірки, круглий язичницький місяць, наче голова соняшника, лежав на тій неоглядній скатертині поміж зірок. І як пахли розквітлі сади, як тьохкали солов’ї! Ніч здавалась таємницею, яка береже в собі стільки незбагненного, яка сховала в своїх надрах приголомшену горем Соломію.

Мою Соломію? І здавалось, що таки мою...