Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ,

де відбуваються події ще загадковіші й химерніші

Гнаний банджо-гітарою з шістьма ординарними струнами, банджо-тенором із чотирма ординарними струнами, банджо-укулеєю, банджо-мандоліною та іншими немилосердними інструментами, котрі з чиєїсь жорстокої волі творили в моїй голові джазові еротичні ритми, я бравою риссю дістався берега яблунівського ставка. Злякавшись, жаби з зелених долоньок латаття шубовснули в глибину, розбивши на скалки небесну голубизну поверхні. Мабуть, і я б кинувся слідом за жабами в ставок — якщо музику не втоплю, то хоча б утоплю себе! —та в цей час музика в голові стихла. Запала тиша, солодша — всупереч усяким дисонансам — наймилозвучнішого суголосного звучання. Звільнення від тиранії какофонії було таке несподіване й раптове, що тиша спершу оглушила мене не менше, ніж недавнє вивергання пошлої еротики.

Не встиг я натішитись тишею, смакуючи нею, мов найприскіпливіший гурман, як у голові моїй щось клацнуло. З таким звуком перемикають зіпсовану клавішу в радіоприймачі, бажаючи послухати іншу програму. Почулися загонисті, вогняні звуки скрипки, басолі, бубона,— це грали українські троїсті музики. Свідомістю й підсвідомістю, нутром і єством, усіма своїми фібрами я відчув, що троїсті музики грають гопак. Власне, вони грали, а ритми гопака разом із кров’ю струменіли по моїх жилах, хвилі гопака доходили до кожної клітинки й капілярчика, вони складали моє дихання, зір моїх очей, матеріальність моїх думок і почуттів. І я — вже був не я, а якийсь феномен, який увібрав у себе зміст і форму танцю, а тепер неминуче мав виразити й зміст отой і форму. Усвідомлюючи чи й не усвідомлюючи своїх вчинків, бо зараз мої воля й свідомість належали якійсь вищій силі, а ця сила, можливо, прибрала подобизну народного танцю, я заходився танцювати гопак.

Танцював гопак, хоча здавалось, що то не я танцюю гопак, а гопак витанцьовує мною, як хоче. Розумієте? Взявся руками в боки і, присідаючи та викидаючи вперед ноги, вигукував:

— Жінку дайте! Хочу танцювати гопак із жінкою!

Власне, то не я кричав, а та вища сила народного танцю,

що підпорядкувала душу, кликала жінку, щоб шаленіти спільно з нею у вихорі, у полум’ї, у нестямі. І, видно, така вже була магія мого бажання, що неминуче мала витворити жінку — й витворила, й жінка раптом появилась із верболозів. Соломія! Скільки ж ми не бачилися з тобою, Соломіє, тож не барись, іди на вогонь танцю, хай вогонь спалює обох, бо тільки вдвох і можна звідати солодке страждання.

Загорнута в старовинні строї, Соломія скидалась на велику барвисту квітку, яка чомусь надбала подобизну жінки. Запаска й керсетка її, дякуючи світловим рефлексам, палахкотіли кольорами веселки, до того спричинялись нитки основи й піткання, переплетені під різним кутом. Рисунок на керсетці складався з пружків, кожен із яких ішов косо, вертикально чи горизонтально, на рисунку виділялись квадратні та ромбовидні фігури. Крайні поля запаски вражали різнокольоровими узорчатими смугами, а середнє поле вбирало зір темно-вишневим насиченим кольором. Верхня двоколірна заснівка — зелене з голубим — виступала з-під пояса, схоплювала Соломіїн стан мовби живими барвистими блискавками.

— Четвер середу догнав на льоду, як став тащить, аж лід тріщить,— кинув я примовку до танцю, щоб веселіше та завзятіше вихилялося й руки-ноги туди-сюди викидалися.

— Ішла баба дубнячком, зачепилась гапличком, сюди смик, туди смик — одчепися, мій гаплик,— підхопила Соломія, й зерна її зубів засвітилися в усмішці, як зерна дорідної кукурудзи.

— Ой жаль шевця, та не вернеться: набрав підошов та і к чорту пішов!

— І жив — не любила, і вмер — не тужила, і на лавці лежить — і не буду любить!

— І ти тут, і я тут, а хто ж у нас дома, тільки піч на кирпич, солом’яні дрова...

— Трошки гречки, трохи проса, трошки взута, трошки боса...

Велике діло гопак, який гримить у твоїй голові, який кидає твоє тіло у шал танцю й вичаровує в яблунівських левадах таку жінку, як Соломія, та ще в старовинному одязі, та ще в червоних чобітках. А ноги ж її в тих чобітках — наче дві лілеї білі, що в гарячий вогонь вступили. А груди ж її у вишиваній керсетці — як дві голубки, що на крилатих чортах літають чи то в раю, чи то в пеклі. А губи її, а щоки її, а брови її, а очі її — зоряна метелиця, та й годі!

Отака людина, бачте... Ще недавно Соломія, навідавшись до знахарчиної хати, горювала й тужила за сином Максимом. За сином Максимом, який начебто доводився сином і мені, хоча я ні сном ні духом не відав раніше про нього. Аби не побільшувати її материнське горе, я згоджувався, не заперечував... А тепер ось, виплакавши криваві сльози, вдарила Соломія горем об землю. А тепер ось, у сльозах хустку виправши і на грудях висушивши, танцює Соломія, і так мені хочеться, щоб нашому танцю не було краю, щоб до Соломії не поверталась журба так, як ластівка повертається навесні.

Музика, що звучала в голові, обірвалась, натомість почулись карбовані ритми похідного маршу. Я й не стямився, коли перестав танцювати і, випроставшись та випнувши груди, чітким кроком рушив геть від Соломії. Вона, розгублена, глянула на мене благальним болем очей, блискучих і свіжих, мов перлиста роса на достиглій вишні. Тим поглядом просила зупинитись. Та що я міг удіяти з собою, коли належав не собі і своїм бажанням, а ритмам маршу, який лунав у свідомості, його чотиридольному розміру, його чіткому ритму, його маніфестаційній владності, а тому й вибивав крок, віддаляючись од Соломії...