Таємниця забутої справи

34

… Господар кабінету, навпроти якого за столом сидів інспектор Козуб, був без жодних відзнак, хоч займав високе становище у Наркоматі внутрішніх справ. Все в ньому свідчило про звичку наказувати, розпоряджатися.

Козуб не спускав очей з цієї людини. А господар кабінету не дивився на Козуба, і інспектор карного розшуку хоч і сидів у м'якому фотелі, але почував себе так, мовби виструнчився перед начальством.

— Ваше анархістське минуле не викликає довір'я, — сказав господар кабінету і, підвівшись, пройшов до вікна.

— Яке там минуле, — спромігся прошепотіти Козуб. — Без року тиждень. Хлопчисько був…

— Все одно. Це ставить під сумнів вашу заяву, ніби ви випадково опинилися у тій квартирі…

Господар кабінету повернувся до інспектора спиною і задивився у вікно, за яким виднілися чорні дахи.

— За участь в есерівській боївці, за виготовлення, збереження і поширення контрреволюційних листівок, — не обертаючись, неголосно говорив далі господар кабінету, примушуючи Козуба так прислухатися, що аж вуха боліли, — ви, колишній анархіст, який пробрався в органи міліції, підете під трибунал, і вища міра революційного захисту вам забезпечена…

— Але ж… — інспектор ніяк не міг упоратися з неслухняним пересохлим язиком. — Це неправда, — із стогоном видихнув він.

Господар кабінету обернувся до Козуба і немов пронизав своїм неблимаючим поглядом.

— Я вірю документам, які лежать переді мною, — він кивнув на червону папку, що лежала посеред столу…

Запала пауза. В білих неблимаючих очах інспектор читав свій вирок, і кров у жилах у нього захолола так, наче він уже був неживий.

Ні, смерті Іван Козуб не боявся: того болю, який супроводжує відхід людини з життя. Дуже часто він бачив, як швидко і просто це відбувається.

Боліло інше. Те, що життя його, Івана Козуба, так по-дурному закінчується, що він ще не надихався повітрям, не намилувався сонцем, не налюбився з дівчатами, не нагордився собою, що всі його зусилля, все прагнення вибитися в люди виявилося мурашиною метушнею, яка ось так легко обривається через нещасливий збіг обставин…

— Але, певно, ви народилися у сорочці… — раптом сказав господар кабінету, знову сідаючи за стіл.

Інспектор Козуб ніяк не реагував на ці слова, бо холод ще сковував його.

— Запам'ятайте, — значливо промовив той далі, — ніякої облави у вашої сусідки не було, і нічого в неї не знайшли… В архівах ця подія не залишить сліду… і ці папери, — він поляпав долонею по червоній папці, — теж зникнуть. Ви випадково потрапили у центр важливих справ. Без запрошення. У таких випадках люди, як правило, безслідно зникають… Але ви й справді народилися у сорочці… Ваше завдання поки що буде просте і легке — теж про все забути… Ясно?

Під холодним оцінюючим поглядом господаря кабінету Козуб не зміг більше всидіти і підхопився. Ні, не буде відмовлятися від свого шансу! Тим більше, що від нього так мало жадають. Забути І Забути, не знати завжди легше, ніж говорити, відповідати, знати, діяти!..

Чоловік, який весь час стежив за Козубом краєм ока, зрозумів його почуття.

— Я знаю, ви — не боягуз, — уже трохи лагідніше промовив він. — І варті більшого, ніж поки що досягли. Ви мене розумієте?..

Господар кабінету замовк, і Козубу здалося, що той хоч ї звертався до нього, але дивився кудись крізь стіни.

— Ви будете потрібні, — раптом сухо закінчив владний чоловік. — Рятуємо не заради ваших гарних очей… Домашній арешт для вас закінчився. Власне, його й не було. Будемо вважати це непорозумінням. Ви виконували спеціальне завдання і тому не з'явилися в Центророзшук. Я туди подзвоню.

Господар кабінету сів за стіл і підсунув собі якісь папери, даючи цим зрозуміти, що розмову із Козубом закінчено. Інспектор Цєнтророзшуку виструнчився.

— Можете йти!

Козуб нерішуче кашлянув.

— Що у вас іще?

— Я хотів спитати про господиню квартири, про мою сусідку… — почав був інспектор і вперше побачив, як посміх на мить торкнувся губів співбесідника.

— Ви про Терезію?.. За неї не турбуйтеся… Це вона потурбувалася за вас…