Той, хто вбиває

Розділ 32

Чорнява й ошатно вбрана жінка чекала на мене в приймальні. Я усміхнувся до неї, бо вона була гарна й дуже відрізнялася від моєї звичної клієнтури. Мене розбирала цікавість, хто вона й навіщо прийшла.

Жінка всміхнулася теж, підвелася й простягнула руку.

— Ви, мабуть, Мікаель Бренне?

— Так, — відповів я трохи спантеличено.

Я був певний, що вона прийшла до Сюнне. Наскільки мені було відомо, ніяких зустрічей того дня не планувалося.

— Я — Женні, — сказала вона. — Ви начеб хотіли мене бачити...

Напевно, жінка збагнула, що я не маю найменшого уявлення, про що вона каже і хто вона така. Женні покопирсалася в торбинці, знайшла візитівку і простягнула мені.

Я зі здивуванням упізнав свою візитку, трохи поплямлену, ніби на неї хтось поставив філіжанку з кавою. Обернув картку зворотнім боком і відразу впізнав свій почерк.

— Ви — Жанетте Коста?

— Так.

— Не дуже розумію... — мовив я, коли вона сіла в моєму кабінеті. — Я собі думав... я зовсім інакше вас собі уявляв.

Жанетте здивовано глянула на мене.

— Справді? Кого ж ви очікували побачити?

Я підшукував слова.

— Ну, якщо бути чесним, то сподівався побачити трохи... зачовгану жінку. Я був удома в Янну, розмовляв з ним і його дружком. Вони ж на голці сидять...

— Ви подумали, що я наркоманка? — вона зуміла вдати потішену й обурену водночас.

— А що я мав подумати?

Жанетте Коста похитала головою.

— Ніколи в житті не пробувала наркотиків. Хіба... одного разу на Ібіці, коли ще була молода, спробувала екстазі, але ж, Господи, усі ми були колись молодими! — вона сплеснула долонями. — Я — дипломований інженер, живу цілком звичайним життям.

— Що ж занесло вас до того помешкання?

— Припильновую Янну. Він мій брат.

— Ян Уве Угланн ваш брат?

— Зведений... Він тільки-но повернувся додому з лікарні після передозування, Я боялася, щоб він знову не вколовся. Дружки, з якими він водиться, зовсім не при собі, на них не можна покладатися.

— Розумію, — пробурмотів я, геть спантеличений. — Але... в стенограмі допису написано, що ви безробітна. І я не знайшов вас за вказаною там адресою.

Вона пересмикнула плечем.

— Нафтова галузь, якщо ви не знаєте, переживає важкі часи. Я пропрацювала дванадцять років в «Елфі» у Ставангері, але довелося звідти піти пів року тому. Я тимчасово повернулася додому, до Бергена, винайняла дешеве помешкання на перехідний період. Потім пожила кілька місяців в Іспанії, у батьковій родині, доки врешті-решт знайшла нову роботу.

— Де саме?

— Інженерна фірма в Кукстаді. На щастя, ще не всі в цій галузі опустили руки.

— А того дня, про який запитували в поліції, ви були в помешканні брата?

— Так.

— Ви певні, що були там саме того дня?

— Абсолютно. Напередодні він повернувся з «Куша».

— Маєте на увазі, з «Палаючого куща»?

Жінка кивнула.

— Так, його називають просто «Кущем». Брат був на реабілітації і відразу ж перевищив дозу, як це зазвичай буває. Вони забувають, що їхній організм не витримує великих доз після певного періоду абстиненції. У кожному разі, я була там того дня, коли він повернувся з лікарні, це просто перевірити.

— Скільки часу провели в помешканні?

— Забрала брата десь в обід і просиділа до опівночі. Довше не витримала.

— А що там робив Адам Лід? Ви його, до речі, знаєте?

— Знаю, хто це. Він був у помешканні, коли я прийшла й коли пішла звідти. Вони зі Стейном валялися увесь той час у нірвані.

— Певні?

— Цілком, — твердо відповіла Жанетте.

— Дякую, що прийшли, — сказав я, навіть не вставши з-за столу, коли жінка попрощалася і пішла.

Вона щойно знищила вщент мою стратегію і покинула мене на дрейфуючій крижині далеко в океані. Принаймні так мені здавалося тієї миті.