Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 61

Два дні по тому я прямував з тюрми в центр міста, коли задзвонив телефон. Я вихопив його, навіть не дивлячись на дисплей.

— Раґнгільд! Раґнгільд Кюльсейд, — без ніякого попереднього вступу випалив у слухавку Сонцесяйний.

— Що-що?

— Хіба не ти питав мене про ім’я тієї жінки, яка заявила на Юсефа, звинуватила його в зґвалтуванні? То це вона...

— Дай мені кілька хвилин, я передзвоню.

На першому ж повороті я звернув з головної дороги, проминув дві дорожні розв’язки і знайшов місце, де можна зупинитися.

— Привіт! — сказав я у слухавку. — Вибач, саме їхав по шосе, не міг розмовляти. Мав зустріч в окружній тюрмі з одним клієнтом перед завтрашнім судом. Ось зараз стою на парковці перед ІКЕА.

— Не знаю, що гірше, ІКЕА чи тюрма, — відповів Сонцесяйний.

— Ми могли б засуджувати людей до п’яти років перебування в ІКЕА. Жорстоке було б покарання.

— Боюся, нас звинуватили б у порушенні прав людини!

Я засміявся.

— Точно! То як її звуть?

Він повторив, я записав.

— Чудово! Дякую, Карле Петтере!

— Мушу бігти, — сказав він і поклав слухавку.

Я сидів в авті. Довкола мене юрмилися родини з дітьми й молоді пари, які перебували на стадії побудови нової сім’ї; одні прямували до супермаркету, щоб наїстися донесхочу шведських фрикадельок, інші — додому, розпаковувати пласкі пачки і скручувати куплені меблі, які уподібнять їхні оселі до осель сусідів.

Я набрав у «ґуґлі» ім’я Раґнгільд Кюльсейд.

Пошук не дав жодного результату. Дивно... Я трохи подумав і знову зателефонував Сонцесяйному.

— Що не так, Мікаелю? — у його голосі вчувалося нетерпіння.

— Скажи, будь ласка, ім’я по літерах! Не можу знайти її в інтернеті.

Він сказав. Я записав усе правильно.

— А ти не міг би її розшукати, бо в «ґуґлі» такої нема?

— Навіть не проси! Я не використовую наші бази даних для задоволення інформаційного голоду адвокатів. Це незаконно.

— Дай тоді адресу! Напевно, ж у документах є адреса. І це не секретна інформація.

Сонцесяйний мовчав, але я чув, як на тому кінці шурхотів папір. За кілька секунд я вже мав адресу.

— Дякую!

— Більше мені не телефонуй, — сердито пробурчав він. — Не розумію, чому це ти вирішив, що можеш використовувати мене як свого приватного секретаря...

Раґнгільд Кюльсейд мешкала в сільському районі Ліннос. Я навіть не здивувався. Годі й полічити, скільки разів я за останні місяці проїжджав Нургордланнським мостом. Хоч автомобілів було багато, але найгірший час пік уже минув, і вони плавно пливли дорогою назустріч весняному вечору. Коли я під’їжджав до моста, з-поза хмар визирнуло сонце, і сіра поверхня фьорду заблищала в його променях.

Я трохи поблукав, кілька разів відкривав «ґугл-карту», щоб звіритися на місцевості. Звичайно, моє авто було оснащене навігаційною системою, але давно нею не користувався. Щоразу, як я її вмикав, улесливий жіночий голос посилав мене найкоротшим шляхом до Будьо, бозна-куди за полярне коло. Навігатор неможливо було зацікавити ніяким іншим пунктом призначення. Або Будьо, або нікуди не їдеш...

Нарешті я знайшов місцину, яку шукав. Нічим не примітний дім, вибраний з каталогу готових типових будинків вісімдесятих років. Я припаркувався на під’їзній доріжці, вийшов з авта. Охайне, доглянуте обійстя. У відчиненому гаражі виднівся старенький «вольво». Отже, вдома хтось є.

Жінка, яка відчинила двері, була така ж нічим непримітна, як і її дім. Років, мабуть, поза тридцять, темно-русяве волосся, окуляри. Трохи огрядна.

— Чого вам? — запитала вона не те щоб вороже, але й не надто приязно.

— Річ у тому... Мене звати Мікаель Бренне, — я подав руку.

Жінка завагалась, та, зрештою, відповіла коротким потиском.

— Малін Ольсен.

— Я шукаю Раґнгільд Кюльсейд.

Господиня дивно глянула на мене.

— Жартуєте?

Я нічого не второпав.

— Ні... Це ви?

Жінка засміялася уривчастим, скрипучим і зовсім невеселим сміхом.

— Ні, це не я. Просто... вибачте, але це просто абсурдно, що хтось через стільки років приходить і питає про Раґнгільд Кюльсейд. Розумієте... вона мертва.

— О! Даруйте! Вона була... ви її знали?

— Особисто не знала, але з часом ми довідалися, що тут трапилось.

З глибини помешкання долинув дівчачий голос, жінка обернулася.

— Зачекай, Еммо, я зайнята! — сердито крикнула вона й знову обернулася до мене. — Діти, що вдієш! А навіщо ви її шукаєте?

— Я — адвокат. Ідеться про давню справу. Що ви мали на увазі, кажучи, ніби з часом довідалися?

— Що вона наклала на себе руки, ясно.

— У цьому домі?

Жінка здригнулася.

— Ні, слава Богу! Якби тут, ми б відразу переїхали. Це сталося там, у лісі, за будинком, — вона кивнула великим пальцем за плече. — Її знайшли на галявині, повішену на гілляці. І ніхто, звісно, нам цього не повідомив, коли ми купували будинок.

— Зрозуміло, маклери зазвичай таке замовчують.

— От-от! — криво всміхнулася господиня. — Знали б наперед, нізащо не купили б. Але всі навколо знали... Самовбивство стало місцевою історією, якщо розумієте, про що я кажу. Люди гуляють лісом, і завжди хтось приводить до дерева, тицяє на гілляку й каже: «ось тут, саме тут, та жінка повісилася». Ясно, що вперше про це почули діти. Уявляєте, як воно жити в домі самовбивці? Отаке... Діти прибігли тоді додому дуже налякані. Але ми вже більше про той випадок не думаємо. Нам тут затишно.

— Коли це було?

— Ми вселилися дев’ять років тому, десь перед тим... Може, десять-одинадцять років минуло.

— Чому вона наклала на себе руки?

— Чому люди позбавляють себе життя? Здебільшого через хворобу чи депресію, не витримують важкого життя. А найважче потім близьким, правда ж? Ніколи не розуміла, як можна заподіяти горе людям, які їх любили. Але якщо вони знали про їхню любов і все ж наклали на себе руки, то, може, не могли інакше.

— То ви ніколи не бачилися з Раґнгільд?

— На щастя, ні. Якби знала її особисто, можливо, вона б і досі нипала примарою у домі, але ж ні, не нипає... Та й не вірю я в привидів.

— Мамоооо! — знову долинуло з хати.

— Вибачте, мені треба йти. Дівчинка збирається на тренування і, мабуть, не може знайти спортивної форми, яка лежить у неї перед носом, на ліжку.

— Дякую за допомогу, — попрощався я.

Я повертався додому, сонце світило в спину. У кожному разі, Раґнгільд Кюльсейд не була ангелом помсти, як я уявив собі на мить. Вона давно померла, але я нітрохи не сумнівався, що Юсеф її зґвалтував. Усе збігалося: заява, розпач, що тобі не вірять, байдужість поліції, закриття справи, зрештою, самотня прогулянка до лісу й рішення піти з життя, бо вже було несила жити.

Наша система кримінального права сформована задля захисту обвинуваченого. Як адвокат, я завжди вважав, що так і повинно бути, що ця система добра й справедлива, а тепер уперше засумнівався. Жертва так само потребує захисту, як і зловмисник. У фарватері завжди залишаються людські трагедії та зруйновані життя.

У пам’яті зринула непрошена згадка про Геллє. Вона теж була жертвою. Сонцесяйний мав рацію, подумав я. Юсеф таки зґвалтував її. Можливо, вони й були коханцями до моєї появи в її житті, але що з того? Це зовсім не означає, ніби він не міг зґвалтувати її пізніше. Думка, що Юсеф так легко маніпулював мною, скористався моїми сумнівами й нерішучістю, спершу засоромила мене, а потім розлютила. Я мовби знову зрадив Геллє.