Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 41

Пані Сьоренсен була бліда й приголомшена.

— Він приходив до мого дому, розумієте? — схвильовано розповідала вона. — Я цього не бажаю. Я просто секретарка. Ви й Сюнне... можете собі говорити про принципи, правову державу й усяке таке інше, але для мене...

Того ранку, вибігаючи з дому на роботу, вона знайшла на килимку під вхідними дверима конверт. Я ще раз перечитав листа. Короткий, вичерпний, а в усьому іншому нічим не відрізнявся від решти.

«Це останнє попередження, Бренне. Відмовся від справи, якщо не хочеш, щоб пролилася кров».

— Я не думала, що ця робота може бути небезпечною, — сказала пані Сьоренсен.

Її очі почервоніли й підпухли, неважко здогадатися, що вона плакала.

Я обійняв її за плечі.

— Я і далі вважаю ці листи порожніми погрозами. Але погоджуюся, вам хвилювання зайві. Візьміть собі відпустку на кілька днів, поїдьте кудись до кінця суду, а я, тим часом, звернуся до поліції.

— Я не можу отак просто кудись поїхати й усе тут покинути, — хлипала пані Сьоренсен.

— Ми самі впораємося, — заспокоїла її Сюнне. — Мікаель добре радить, — вона глянула на годинника. — Тобі вже час, Мікаелю! Обійдемося без тебе.

— Віддайте мені листа, — попросив я. — А що з першим? Сподіваюся, ви його не викинули?

— Звісно, ні, — відповіла пані Сьоренсен.

— Погрози? — перепитав суддя Сандерстьоль. — Це нечувано. Абсолютно неприйнятно. Посягання на верховенство закону!

Я попросив зустрічі з Сандерстьолем і Ґабріеллс Соммер перед початком судового засідання. Ґабріеллс сиділа, насупивши брови, і раз по раз перечитувала листи.

— Вони прийшли на адресу твоєї контори?

— Перший — відразу після арешту Мардала. Другий підклали під двері дому моєї секретарки вночі або під ранок. Мені це дуже не подобається. Ще одного листа я знайшов у своїй поштовій скриньці на саме Різдво.

— Ще одного? Де він?

— Вдома. Я поставився до нього не надто серйозно, однак погрозами моїй підлеглій... вони перейшли межу.

— Так, бачу, — промовила Ґабріеллє. — Дозволь я поговорю про це з Маркюссеном. Він саме сидить в коридорі, чекає своєї черги свідчити. Хочеш, щоб поліція надала тобі охорону?

— Ні, не варто, гадаю, — відмовився я після певних роздумів. — Не відчуваю такої потреби. Пані Сьоренсен я дозволив взяти відпустку, доки все тут закінчиться.

— Гаразд, — втрутився суддя. — Пані прокурор, гадаю, усе залагодить. Поговоріть з інспектором і розпочнемо засідання за десять хвилин. Дуже прикра ситуація...

Звичайно, прикра, але мені закралася в голову думка, що я можу її використати на власну користь.

Ґюннар Маркюссен комфортно розвалився на стільці, широко розставивши ноги. Щоразу, як прокурор ставила йому запитання, він, перш ніж відповісти, витримував коротку паузу. У певний спосіб це додавало його словам більшої достовірності; здавалося, ніби він ретельно обдумує кожну відповідь, щоб, бува, не допустити помилки.

За якийсь час його манера почала мене дратувати.

За винятком поведінки, самі свідчення Макюссена зовсім мене не заводили. Це був скрупульозний перегляд слідчих дій, ретельно спланована й зрежисована презентація, яку він і Ґабріеллє Соммер підготували, вочевидь, заздалегідь. Майстерна робота, мусив я визнати.

— Вирішальне значення мали результати аналізу ДНК, — насамкінець сказав Маркюссен. — Побачивши збіг, ми зрозуміли, що маємо прорив у слідстві.

— Свідок — ваш, пане адвокате, — сказав Сандерстьоль. — Прошу!

Сьогодні суддя принаймні дивився на мене. Мабуть, вибачив за вчорашнє.

— Дякую, ваша честь!

Я погортав у теці з документами, вдав, ніби за чимось шукаю. Нічого я не шукав, хай Маркюссен трохи почекає і понервує. Досі йому дуже легко велося, але тепер інспектор не знав, чого від мене сподіватися. Він безліч разів бував на судах, брав участь не в одному перехресному допиті, однак це зовсім не означало, ніби в нього залізні нерви.

— Ви кажете, пане Маркюссен, що збіг ДНК став проривом у ході слідства, — почав я.

Кивок головою.

— Так.

— Чому?

Той на мить розгубився.

— Чому? Хіба це не очевидно? Бо в нас з’явилося ім’я.

— Юсеф Мардал?

— Так, Юсеф Мардал.

— Отже, від цього моменту ви мали абсолютну певність, що ідентифікували злочинця.

Невеличка пауза.

— Ні, не мали такої певності.

— Не мали? А як же прорив у ході слідства?

Цього разу Маркюссен вагався довше.

— Я маю на увазі, що від того моменту ми мали конкретного підозрюваного.

— Отже, на той час, ви ще не були впевнені, що Юсеф Мардал убивця?

— Ми опрацьовували й інші версії.

— Так чи ні? Чи були ви впевнені, що Мардал скоїв убивство?

Маркюссен мовчав, провів товстим вказівним пальцем попід тісним комірцем. Він відчув пастку, але не знав, як з неї вибратися.

— Відповідайте на запитання адвоката!

Суддя Сандерстьоль раптом простягнув мені руку допомоги.

— Ні, впевненості не було. Цілковитої впевненості не було.

— А тепер? Жодних сумнівів, що взяли ту людину, яку треба?

— Так, — відповів Маркюссен, іншого виходу в нього не було.

— Що ж відтоді змінилося? Які нові докази виринули, що раніше ви не мали впевненості, а тепер маєте?

Знову пауза.

— Загальна оцінка...

— Загальна оцінка?

— Слідство не виявило інших підозрюваних.

— То ви прийшли розказати судові, що Юсеф Мардал обвинувачений у цій кримінальній справі через брак інших підозрюваних?

Маркюссен потемнів на обличчі, шарпав і смикав комірця, ніби той невблаганно стискався навколо його бичачої шиї.

— Я не це мав на увазі, — ледве видушив він з себе. — Я...

Я мав велику спокусу помучити його й далі, але відмінність між добрим і посереднім адвокатом полягає у відчутті міри.

— Більше немає запитань, — сказав я.

Судовий медичний експерт був високий худорлявий чоловік, відносно молодий і відносно недосвідчений. Однак, на перший погляд, не нервувався, йому було радше цікаво, так ніби свідчити на суді — це дуже цікавий досвід.

— Чому ви впевнені, що Барбару Бломберґ зґвалтували? — запитав я.

— Я не впевнений, що її зґвалтували, — відповів експерт.

— Хіба ви не сказали...

— Я сказав, що йдеться про дуже високу ймовірність зґвалтування.

— Підстава?..

Він глянув на мене зверхнім поглядом, яким дивиться учитель на тупого учня.

— Як уже пояснював прокуророві, я знайшов розрив на слизовій оболонці вагіни, сліди гематоми й кровотечі навколо входу у вагіну й невеличку подряпину в анусі. Такі пошкодження характерні для зґвалтування.

— Але можуть бути зумовлені іншими чинниками? Зламаний ніготь, надто грубий секс?

— Таке, звичайно, теж можливо.

— Дякую, більше запитань не...

— Але, як на мене, варто брати до уваги сукупність ознак, — експерт навіть не завважив моєї спроби закінчити допит. — Ми говоримо про голу жінку, яку задушили. Якщо я знаходжу травми в області статевих органів, які вказують на застосування грубої сили, то вважаю безвідповідальністю не враховувати їх у формуванні загальної картини. Немає сумніву, що сексуальне насильство і насильство, яке призвело до смерті, тісно пов’язані в часі.

— Жертва була зґвалтована до чи після смерті? — запитав один з цивільних судових засідателів.

Судмедексперт стенув плечима.

— Перед самою смертю або відразу ж після неї, важко сказати однозначно.

На обличчі засідателя вимальовувався страх і захоплення водночас. Я бачив, як він аж прикипів поглядом до Юсефа Мардала, і я не мав жодного, жодного сумніву, що тієї миті він згадав рядки пісні, які зацитувала напередодні прокурор.

«I lie beside your corpse and kiss your hot, cold lips».

Ліпше би Юсеф Мардал вибрав собі інший музичний жанр, подумав я тоді.