Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 58

Я не розповів Сюнне про свої відвідини хутора Тулосів. То був ганебний, нітрохи не героїчний вчинок. Сюнне відраджувала мене від самодіяльності, переконувала залишити розслідування смерті Геллє поліції, і мала рацію. Вдома вона навіть не поцікавилася, де я був. Її голова була заклопотана іншим. Сюнне посадила мене за кухонний стіл і заговорила про своє.

— Сьогодні телефонували з фірми «Ейнарсон & Станг», — сказала вона. — Я мала довгу розмову з Фредрікке Станг.

Я занімів.

— Про що?

— Зберися докупи, Мікаелю! Про можливе злиття наших фірм. У нас уже була про це розмова.

— Так, звичайно. Просто я не стежив за розвитком подій, гадав, ми заморозили плани.

— Нічого ми не морозили! Дійшли згоди лише в одному: як важко буде комусь зі сторонніх адвокатів уникнути нищівної критики Мікаеля Бренне.

— Саме так.

— Але це смішно, Мікаелю! Я не можу сприймати таку поведінку серйозно. Ти й раніше працював з іншими людьми, з Петером і Фінном, і все було добре...

— А з деким зовсім недобре...

— То була виняткова ситуація. Ми дуже маленька фірма, а тому вразлива.

— Я інакше дивлюся. Ми маленькі, але ми знаємо одне одного і покладаємося одне на одного. І, як на мене, це робить нас лише міцнішими.

— Не на ринку юридичних послуг.

— Окей, не на ринку, визнаю. Але...

— Тобі сподобається Фредрікке, — умовляла Сюнне. — Вона розумна, гарна й приємна у спілкуванні.

— Не сумніваюся...

Сюнне нахилилася, заговорила менш запально, і я зрозумів, що процес злиття уже почався, вона вчула перемогу.

— Прошу, поговори з ними, Мікаелю. Зустрінемося кілька разів, приглянемося, що і як, добре? Жодних зобов’язань, гарантований шлях до відступу...

— Гаразд, — здався я.

Вона схилилася ще ближче й цмокнула мене в щоку.

— Я знала, що ти одумаєшся...

Сюнне схилилася у темряві над моїм ліжком, а мені здалося, що то сон. Можливо, вона мені снилася, принаймні я прокинувся з відчуттям запаху її волосся і тіла.

— Мікаелю, — тихенько покликала вона. — Мікаелю, прокидайся!

Це нікуди не годиться, подумав я крізь дрімоту. Сон — одне, а реальність — зовсім інше. Я думав, ми збагнули різницю ще минулого разу.

— Ні, Сюнне.

Мій голос був тягучий і хрипкий.

— Мікаелю, отямся! — вона трясла мене за плече. — Надворі ходить якийсь чоловік, кажу ж тобі!

Нарешті її розпачливий голос продерся крізь мій сон. Я рвучко сів на ліжку.

— Чоловік? Тобі не здалося?

— Я не могла заснути, зійшла вниз налити собі води, посиділа трохи в темряві й раптом побачила його. Він ходить туди й сюди садом.

Я скинув ковдру, байдуже, що голий, устав і почав швидко вдягатися.

— Який він?

— Не змогла добре роздивитися. Надворі темно, а він тримається у тіні, — голос їй перехопило. — Я подумала... а якщо це Дідрік?

— Чому відразу Дідрік?

— Він часто шле гнівні есемески. Деякі зовсім божевільні.

— Сумніваюся, що то він.

Я натягнув на себе штани і шкарпетки, тихо збіг сходами, почав узувати кросівки.

— Що ти робиш? Хіба не ліпше викликати поліцію?

— Ти викличеш... Якщо виникне потреба. Мені це вже осточортіло!

Я лютував. Усе, що трапилося за останні пів року, — Барбара Бломберг, Юсеф Мардал, Борд Тулос, погрози й мої промахи — усе навалилося нараз.

І Геллє.

Я рвонув двері й вискочив надвір, не криючись. Обігнув кут будинку й побачив рухливу тінь між деревами. Я заскочив зненацька того, хто ховався у тіні, і тепер невідомець намагався непомітно прослизнути вздовж живоплоту до садової хвіртки.

— Гей, ти! — крикнув я, кидаючись до нього, але послизнувся на мокрій траві.

Чоловік скористався шансом, щодуху помчав моріжком, та я швидко звівся на ноги й підрізав його на півдорозі до хвіртки, спритно збив на землю, ніби все життя грав в американський футбол. Чоловік застогнав, задихаючись під вагою мого тіла.

Я сів на нього верхи, притиснув обличчям до трави.

Чоловік жалібно заскимлів, і я трохи ослабив натиск, щоб він зміг повернути набік голову. Я спантеличено дивився на людину, якої ніколи раніше не бачив.

— Боляче, — простогнав він. — Ти, мабуть, зламав мені кілька ребер, бісовий сатано! Чортів кровопивцю! Дідьчий гівнюку!

На мене дивився відносно молодий парубійко. Марне, худе обличчя. Я зморщив носа, коли мені в ніздрі вдарив кислий запах немитого волосся й брудного одягу. Тіло піді мною здавалося сучкуватим. Цього чоловіка можна не боятися, подумав я. Сама шкіра й кості. Хіба божевільний, проте приблуда на божевільного не скидався. Може, з порушеною психікою, але не психопат.

— Я тебе відпущу, якщо сидітимеш тихо, чуєш? — сказав я. — Не вставай на ноги! Підведешся, скопаю на квасне ябко!

— Це ти можеш, старий цапе!

— Зрозумів, що я кажу? — і я знову притиснув його голову до землі, щоб він таки повірив у мою погрозу.

— Трясця твоїй матері! — простогнав він знову. — Добре, добре, я тихо сидітиму.

Я підхопився на ноги й відійшов на два кроки — достатня відстань, якби парубок захотів напасти. Та він і не думав нападати, поволі перевернувся на спину, сів, скоцюрбившись і обхопивши руками тулуб.

— Де лист? — запитав я.

— Що?

— Уже поклав його до скриньки?

Чоловік понуро глянув на мене.

— Про що ти балаболиш? Я скидаюся на поштаря? Хотів лише подивитися, як живуть такі бісові аферисти, як ти!

Тепер вже я ошелешено витріщався на нього.

— Мікаелю? Все нормально?

То була Сюнне, я зовсім про неї забув.

— Нормально! Я скоро прийду!

Я знову повернувся до непрошеного гостя на траві.

— Чому це я аферист?

Той сплюнув на землю.

— Аферист! Брехун! Шахрай!

Я вже знову засумнівався, чи не психопат до мене навідався.

— Як тебе звати?

Парубійко нерішуче мовчав.

— Кажи! Моя дружина викликала поліцію. Я можу їм зателефонувати й сказати, що то була фальшива тривога, або не телефонуватиму. Вибирай сам! Кажи ім’я!

— Адам, — глухо відповів він. — Адам Лід.

Минуло кілька секунд, перш ніж я розгублено міркував, звідки знаю ім’я. А потім до мене дійшло, хто й навіщо навідався до мене серед ночі.

— Ходімо на кухню, так буде ліпше, — сказав я.

— Що відбувається? — запитала Сюнне, зустрічаючи нас в коридорі. — Хто це?

— Не бійся... Це — Адам... Він просто невдоволений моєю роботою. Іди спати, Сюнне. Ми трохи побалакаємо.

— Точно? — Сюнне недовірливо примружилася.

— Абсолютно! Потім усе поясню.

Я заштовхав Адама на кухню і зачинив за нами двері, доки Сюнне не встигла запротестувати.

— Сідай! — звелів я. — Хочеш чогось? Може, кави?

Адам мовчки стенув плечем, скоса дивлячись на мене. Я налив води в електричний чайник.

— Ти вважаєш, ніби я обманом хочу позбавити тебе спадку? — запитав я, чекаючи, доки закипить вода.

— Я знаю, так воно і є, дідьчий чортяко...

— Припини лаятися у мене вдома. До того ж, ти помиляєшся. Усе, що я зробив, склав заповіт на прохання твоєї тітки.

Я насипав у горня розчинної кави, налив доверху окропу й простягнув Адамові.

Він взяв каву тремтячими, мов у старця руками.

— Навіщо їй це було? Ми ж мали з нею добрі стосунки?

— Барбара любила тебе, але ти наркоман, Адаме. Залежний від героїну. Такі, як ти, ніколи не мають добрих стосунків з родиною. Родичів виснажує страх і тривога, брехня і постійне виканючування грошей.

— Я нечасто просив грошей, — бурчливим тоном мовив Адам. — Але ж у тітки Барбари купа тих грошей. З усієї родини вона має лиш мене.

— Мала...

— Що?

— З усієї родини вона мала лиш тебе... Барбара мертва.

— Ну, ось, бачте... — Адам ніби хотів підкреслити саме це. — Вона мертва, а ви намагаєтеся обманом позбавити мене спадку. Гроші — мої, щоб ви там не казали.

Я зітхнув.

— Твоя правда. Спадок належить тобі. Я не встиг виконати прохання твоєї тітки. Заповіту вона не підписала, тож він не чинний.

— Вони кажуть, що оскаржать моє право в суді.

Адам Лід сидів, похилившись уперед і притиснувши одну руку до тулуба. Може, я, справді, зламав йому ребро. Він раз по раз облизував губи, і при цьому нервовий тік щоразу пробігав одним боком його обличчя. На нього боляче було дивитися: багаторічне зловживання наркотиками призвело до інтелектуальної і моральної деградації, та якщо Адамові понад усе хотілося позбавити себе життя дурманними оргіями, то це його справа. І нічия більше. Добре й погано — не завжди співвідносні поняття в юриспруденції.

— Я не маю до цього ніякого стосунку, — сказав я з притиском. — І жодний норвезький суд не визнає чинності заповіту твоєї тітки, Адаме.

Парубійко розгублено дивився на мене.

— Чому ж тоді... що...

— Слухай, я розкажу тобі, як ми вчинимо.