Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 7

Минуло кілька тижнів, і я несподівано для себе завважив, що тротуари встелило килимом слизького жовтого листя. Прийшла осінь, а я, запаморочений Геллє, цього навіть не помітив. Наше життя увійшло в спільну колію: ми зустрічалися ледь не щодня, мандрували навколишніми горами, готували вечері вдвох. У ті дні, коли не бачилися, я здебільшого перебував в стані апатії — тужив за нею.

Ми завжди приходили до мене. До неї — ніколи. Коли я запитував про причину, вона здвигала плечима й казала, що не має жодного бажання лягати зі мною у ліжко, яке довгі роки ділила з Кнутом.

— Ні доброго життя, ані доброго сексу, — пояснила Геллє.

Вона лежала на животі, гола, відвернувши від мене голову; волосся хмаринкою розсипалося на подушці. Вона гарно пахла — сумішшю шампуню і свіжим потом. Я поцілував її у шию.

— А у нас добрий секс? — запитав я.

— Ммм, — промуркотіла Геллє. — Несамовито розкішний!

І я їй вірив.

Вона обернулася, потягнулася, мов кицька, й сіла на ліжку.

— Я тобі розказувала, що продала статтю?

— Про Юсефа? Прекрасно...

Але мене неприємно штрикнуло від того, що вона згадала про нього саме тепер.

— Я вже дуже давно не мала серйозних публікацій. Останніми роками мені здавалося, ніби я пишу суцільну дурню. Мода, тренди, плітки — ото й усе. Але історія Юсефа Мардала — це справжня історія. Це — важлива історія. Лиш би за неї порядно заплатили...

— А можуть заплатити непорядно?

Геллє повела плечем.

— Неспівмірно з затраченим часом. Ти ж сам знаєш, скільки я напрацювалася з тим матеріалом. А навколо надто багато безробітних журналістів, які б’ються за ті ж крихти, що й я. Це — ринок. Та мені таки заплатять, добряче заплатять! Ось побачиш!

— Можна мені прочитати?

Геллє спершу трохи розгубилася.

— Хочеш? Чом би й ні! Почекай, принесу свій ноут...

Доки я читав, Геллє милася в душі. Стаття була довга і ґрунтовна. Я багато чого не знав про Юсефа. Про те, скажімо, що був одружений з подружкою юності, чи про те, що замолоду знався з середовищем сатаністів, які дуже активізувалися у Бергені на початку дев’яностих, доки не дійшло до вбивств та підпалів церков. Сам він називав свою належність до сатаністів юнацьким бунтом. «Я уже не вірю ні в Бога, ні в Сатану, — процитувала його Геллє. — Як на мене, треба вибирати або обох, або нікого».

Мені важко визначити, була це банальність чи оригінальність думки. Більше враження справила інша цитата.

«Тюрма врятувала мене. У моєму житті завжди переважали хаос і стрімкі переміни, а тюрма змусила мене прислухатися. У тиші й самотності камери я почув віщий голос. Інші йдуть у монастир, щоб почути Бога. Я ж пішов до в’язниці... І хоч Бога не почув, зате почув самого себе. Може, це, зрештою, те саме».

Я й сам одного разу сидів у тюрмі. Хай лише кілька тижнів, але ніколи не забуду тих відчуттів. Певний лише одного: ніколи не чув там ані голосу Бога, ані свого внутрішнього, лише заціпенілу тишу.

— Що скажеш?

Геллє вийшла з душу голою, лише пов’язала рушником мокру голову. Шкіра ще була брунатною після літа, тільки маленькі груди й поголене лоно вирізнялися на тлі засмаги. Щоразу, як я бачив її такою, мене вражало її майже хлопчаче струнке й туге тіло.

— Добра стаття, — сказав я. — І неймовірна історія. Її неодмінно надрукують.

— Але...?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, щось таке було в твоєму голосі.

— Тобі здалося, — заперечив я. — Хіба... ні, зі статтею усе гаразд, направду. Гарно написана, гарно скомпонована, цікава... Справа в самому Юсефові.

— А що з ним не так?

— Ти ж ним захоплюєшся? Хіба ні?

— Захоплююся? Не знаю, чи вжила б саме це слово. Він талановитий, харизматичний. Цікава особистість. Чому тобі так здалося?

— Ти його ніби ідеалізуєш, навіть трохи романтизуєш. Немовби його талант є природною силою, яка нівелює усі обмеження.

— Ну, так воно і є. Тому ця історія така незвичайна...

Я бачив, Геллє образилася, і вже каявся, що взагалі рота розтулив. Але щось у її поведінці мене роздратувало. У статті злочин, який скоїв Юсеф, був частиною фабули, міфу, Але я трохи таки знався на правовій системі. Для того, щоб відсидіти два роки і шість місяців за насильство, мають бути дуже серйозні підстави. У минулому Юсефа Мардала мали бути жертви, а про них у статті згадано лише мимохідь.

— Пусте! — сказав я. — Мабуть, лише я недолюблюю Юсефа.

— Недолюблюєш? — перепитала Геллє так здивовано, аж забула про свою образу. — Чому?

— Ну, важко сказати... Просто недолюблюю і крапка.

Насправді, я добре знав, чому. З голови не йшла сцена біля бару, свідком якої я став. Я бачив, що він зробив, бачив його жорстокість. Голос, погляд, поведінка — усе. Юсефові Мардалу подобалося завдавати фізичного болю.

Геллє засміялася, і то був нещирий сміх.

— Може, ти ревнуєш?

— Ревную?

— Так! Він розкішний мужчина.

Це не була сварка, однак щось дуже близьке до неї. Що ж, усі закохані час до часу сваряться, подумав я, лежачи в темряві й прислухаючись до ледь чутного, рівного дихання Геллє.