Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 62

— Де Сюнне? — запитав я, повернувшись із суду.

— Вона сьогодні рано пішла додому, — відповіла пані Сьоренсен.

Я вирішив, що з мене на сьогодні також досить, кинув портфеля з документами на підлогу й пішов з контори.

Надворі розбуялася весна, стало тепло, дуже навіть тепло; вуличні майданчики кав’ярень вирували життям. Дорогою на Калфарет довелося зняти куртку й послабити краватку. Вдома я перевдягнувся у джинси та футболку, узяв собі з холодильника холодного пива й вийшов у садок.

Сюнне сиділа на лавці під сонячною стіною, розкинувши руки на спинці й випроставши ноги. Вона була в кросівках, лосинах і сірій футболці з темними від поту плямами під грудьми й пахвами.

— Привіт!

Сюнне здригнулася, розплющила очі.

— Я не чула, як ти прийшов.

— Хочеш пива?

— Щоб поновити відразу всі калорії, які щойно вибігала?

Я окинув оком її струнке тіло.

— Тобі не зашкодить.

— Тоді неси!

— Візьми моє!

Я простягнув їй відкриту бляшанку, а собі приніс іншу. Сів поруч на лавку.

— Гарне надвечір’я, — сказав я, відсьорбнувши ковток.

Першого теплого дня у році пиво, хай навіть з бляшанки, смакувало неймовірно, гостро й м’яко водночас.

— Здалось би щось погрилювати, — знову озвався я.

— А ти маєш гриль?

— Десь мав би бути. Давно ним не користувався.

— Може, завтра... Якщо погода протримається, — Сюнне відкинула на спинку лавки голову, заплющила очі. — Мені сьогодні, до речі, телефонували, — додала вона.

— Хто?

— Фредрікке Станг.

— Що хотіла? — запитав я, хоча й сам здогадувався.

— Повідомила, що їхня фірма більше не зацікавлена в злитті з нами. Коли я запитала, чому, вона порадила звернутися до тебе. Ні, не так, вона не назвала тебе на ім’я, радила звернутися до «самозакоханого ідіота», але я відразу здогадалася, про кого мова.

— Та ясно!

— Розкажеш, що сталося? — запитала Сюнне, не розплющуючи очей.

— Пригадуєш чоловіка, який нипав поночі в садку кілька днів тому?

Сюнне розплющила очі, повернула до мене голову.

— Як це пов’язано?

— Його звуть Адам Лід, небіж Барбари Бломберг.

Сюнне слухала моє пояснення з незворушним виразом обличчя, а коли закінчив, сказала:

— Не дивно, що Фредрікке розізлилася.

— Єльдар Єйрансон ще більше лютував, але він одержав те, на що заслуговував!

— Можливо... Хоча, з іншого боку, рацію цілком може мати Ярле Сейм, кажучи, що з тих великих грошей більше користі буде, якщо вони потраплять у руки місіонерів, аніж Адама Ліда.

— Не в цьому суть.

— А в чому, Мікаелю?

— Нічого подібного не трапилось би, якби Адам Лід не був наркоманом. Вони намагалися скористатись його беззахисністю, і це їм так не минеться.

— Гаразд... А хіба хтось забороняв Адамові з’явитися в нашій конторі за білого дня, розпитати, що відбувається, або знайти собі іншого адвоката. Ніхто не змушував його ховатися у кущах серед ночі й лякати нормальних людей. Якби хтось інший повівся у такий спосіб, ти, Мікаелю, нізащо не обдарував би його дармовою адвокатською допомогою. Тому я тут непевна, хто трактує наркоманів як звичайних людей, а хто — як ненормальних.

— Ну, це не зовсім одне й те ж... — почав я.

— Може, й так, Мікаелю, — урвала мене Сюнне. — Можливо, я навіть погоджуся з тобою в цьому конкретному випадку. Одного лишень не розумію, чому ти повівся саме так.

— Що ти маєш на увазі?

Її волосся звологло від поту, приклеїлося до чола. Вона відгорнула його роздратованим рухом.

— Ти знаєш, про що я. Кидаєшся зі старту щось робити... Чому не порадився спершу зі мною? Ніби напрошуєшся на сварку. Ніби хочеш зруйнувати оте все добре, що є в тобі.

— Я не думав...

Сюнне підвелася, стала між мною і сонцем — довгий, чорний силует.

— Я, до речі, переїжджаю за два дні, — сказала вона.

— Через оце непорозуміння?

— Ні, не тому. Звільняється моє помешкання. А тепер я піду в душ...

Я ще довго сидів, дивився на тіні, які поволі повзли моріжком, аж доки сонце сховалося за деревами сусідського саду. Потім підвівся і пішов у дім. Решту вечора провів на канапі, читаючи книжку. Сюнне більше не з’являлася на очі. Іноді з другого поверху долинали її кроки, один раз за весь вечір я почув, як вона поралася внизу, на кухні, але до вітальні не зайшла й не гукнула, як завжди, «на добраніч».

Ближче до півночі я ліг спати. Але не спалося. Думки невпинно кружляли в голові. Звісно, Сюнне мала рацію, треба було поговорити з нею, перш ніж іти на зустріч з Ельдаром Ейнарсоном, і я не знав до пуття, чому ж не поговорив. Я не вважав себе самодеструктивним типом, який несвідомо створює проблеми й конфліктує з усіма, кого любить і поважає. Якби я заздалегідь порозмовляв з Сюнне, подумав я, вона знайшла б інший спосіб залагодити справу. Раціональніший, з розумнішим підходом, який дав підстави би мені не спалювати за собою мостів і не наживати ворогів, зате менш задовільний і не такий веселий.

Хай там як, але доведеться просити в неї вибачення і знову сподіватися на прощення.