Той, хто вбиває

Розділ 39

— Дозвольте уточнити, — сказала Ґабріеллє Соммер. — Отже, ви знали Барбару з часів ув’язнення у берґенській тюрмі, де відбували покарання, тривале покарання за завдання важких тілесних ушкоджень?

— Так, — відповів Юсеф Мардал. — Усе правильно.

— Вона вела так званий курс творчого письма, учасником якого ви були?

— Як я вже казав.

— Саме так. Вам подобалося?

— Курс? Подобався. Писання стало новим способом самовираження. Звичайно, усвідомлення, що я так добре освоїв науку, приносило задоволення. Мова й тональність були, ясна річ, моїми, але Барбара навчила мене ремесла, навчила, як давати собі раду з різним технічними нюансами.

— Гаразд, до цього ми повернемося згодом, — змінила тему прокурор. — Скажіть, чи не завели ви за час курсу близьких стосунків з Барбарою Бломберг?

— Ні, — Юсеф похитав головою. — Але...

— Що — але?

— Я помітив, що їй подобаюся.

— Як подобаєтесь?

— Вона відчувала до мене потяг.

— А ви? Ви відчували потяг до неї?

— Вона... вона не мій тип, але попри все дуже приваблива.

— То це «так» чи «ні»?

Юсефові не подобався тиск. Я це вже й раніше помічав. Він волів сам вести й контролювати розмову. Тут такої можливості не було. Я його застерігав, і все ж помітив, як він випростався на стільці, випнув уперед підборіддя, насупив брови.

— Мені подобаються жінки, — сказав він. — Винятково як біологічний вид.

— Я трактую вашу відповідь за згоду, — Ґабріеллє Соммер усміхнулася Юсефові. — Потяг, але не інтимні стосунки. Годиться формулювання?

Юсеф пересмикнув плечима, проте відповісти не встиг.

— Що було потім? Коли ви вийшли з в’язниці?

— А що мало бути потім?

— Як змінилися ваші стосунки з Барбарою?

— Та ніяк. Ми продовжили співпрацю. Вона була сповнена ентузіазму, захоплювалася моїм непересічним талантом. Барбара порекомендувала мене видавництву, для якого я пишу, просувала мої публікації.

— Зрозуміло. Ви дуже високої думки про свої письменницькі здібності, чи не так?

— Критики — теж.

Ґабріеллє осяяла Юсефа холодною усмішкою.

— А як щодо інтиму в цей період? Зав’язалися сексуальні стосунки?

— Ні.

— Чому — ні? Ви ж казали про взаємний потяг, а тепер мали нагоду, робити, що заманеться?

— Я одружений чоловік.

— Розумію... І тому тримали себе в шорах. Так?

Очі Юсефа неспокійно забігали. Він зиркнув у мій бік, але я нічим не міг йому допомогти. Уявлення не мав, чого добивається прокурор, куди веде. Можливо, і нікуди. Може, просто хоче вивести його з рівноваги.

— Десь так, — відповів Юсеф після надто довгих роздумів. — Я грав у музичному гурті, тож так склалося, що...

— Та, урешті-решт, ви з Барбарою опинилися у ліжку?

— Так.

— Що ж до цього привело?

— Ми мали зустрітися у місті, але Барбара зателефонувала й попросила натомість прийти до неї додому. Там усе й сталося.

— Ясно! Хто виявив ініціативу?

— Барбара.

— У який спосіб?

— У який спосіб? Сказала, що хоче зі мною трахнутися.

— Отак просто, на рівному місці?

Я захоплювався Ґабріеллє, скільки скепсису вона зуміла вкласти лише в тон і зведені вгору брови.

— Так, — відповів Юсеф. — Але несподіванкою це для мене не стало.

— Вона була п’яна чи під дією наркотиків?

— Нічого такого я не помітив.

— А потім? Що було потім?

— Ми це зробили.

— Що маєте на увазі? У вас був секс?

— А що іще я мав би мати на увазі?

— Можете уточнити? Який саме секс?

— Добрий секс.

— Як саме все відбувалося?

— Наскільки детально вам описати? Ми трахалися. Вона сягнула оргазму. І я сягнув оргазму.

— Користувалися якимись предметами? Фалоімітатором? Масажним вібратором? Іще чимось?

— Ні.

— Був це грубий секс? Ви її били? Душили?

— Нічого такого й близько.

— То це був звичайний... як там його називають... ванільний секс? Місіонерська поза?

Юсеф знав, навіщо вона випитує. Подібну ситуацію ми проходили з ним багато разів, і все ж я бачив, що він ось-ось піддасться на провокацію.

Я помітив перші ознаки, помітив, як він зціпив жовна. То був не конфуз, а роздратування.

— Вона була нестримна в своєму шаленстві, — нарешті сказав він.

— Наскільки нестримна?

— Хотіла, щоб я запхав у неї руку.

— У вагіну?

Юсеф мовчки кивнув.

— Лише туди?

— Ззаду — теж. В анус, як би ви це назвали.

— Усю руку? Справді?

— Кілька пальців принаймні.

Ґабріеллє Соммер замислено дивилася на Юсефа, ніби обдумувала його щойно сказані слова, зважувала кожне, чи є в них хоч дрібка правди, і не знаходила.

— Чому ви не розповіли цього на допиті в поліції?

— Розповів.

Прокурор похитала головою, взяла зі столу кілька аркушів.

— Ні, на першому допиті ви заперечували будь-які інтимні стосунки з Барбарою. І лише після того, як у її помешканні знайшли вашу сперму, ви визнали, що займалися сексом, але, згідно з записами, це був звичний секс. Жодного слова про її несамовитість, про яку ви тільки-но згадали.

— Я не вважав за потрібне вдаватися в деталі.

— Вас звинувачують в убивстві, а ви не вважали за потрібне вдаватися в деталі? Ви надто сором’язливий?

Юсеф не відповів.

Ґабріеллє ледь нахилилася, на півтону підвищила голос.

— Факт у тому... що оте ваше твердження, нібито вона жадала грубого проникнення в отвори тіла, з’явилося щойно після того, як стали відомими результати судово-медичної експертизи. Хіба ні?

— Не знаю. Я не маю доступу до документів, як ви.

— Ні, ви не маєте, — сказала Ґабріеллє Соммер. — Зате має ваш адвокат. Думаю, адвокат Бренне вже б давно втрутився, якби це було не так.

Вона глянула на мене. Я мовчав, і прокурор знову обернулася до Юсефа.

— З’ясуймо ще раз, чи я добре все зрозуміла, — неспішно повела вона далі. — Ви їдете до Барбари Бломберґ. Вона раптом каже, що хоче з вами переспати. Це перший інтим між вами, але вона відразу просить проникнути рукою у її тілесні отвори, та ще й так грубо, що на слизовій оболонці залишаються розриви й гематоми? Це, щиро кажучи, викликає в мене великі сумніви. А що каже ваш досвід? Чи нормальною є така поведінка жінки, яка вперше кохається з чоловіком?

Шия Юсефа поволі почала наливатися багрянцем. Він застиглим поглядом уп’явся у Ґабріеллє Соммер.

— Не знаю, який секс полюбляєте ви, пані прокурор, — почав він, — але я собі думаю, що...

Я зірвався на ноги.

— Перепрошую, — сказав я, виходячи на середину зали, куди не повинна ступати нога адвоката, а тим паче, під час допиту супротивної сторони.

Ґабріеллє Соммер витріщилася на мене з розтуленим ротом. Вона так очманіла від мого нахабства, що не могла й слова з себе видобути.

— Що ви собі дозволяєте, Бренне? — зі щирим здивуванням запитав суддя Сандерстьоль.

— Даруйте, ваша честь! Я побачив, що мій клієнт не має води. Хотів лише подати йому склянку, — виправдовувався я.

— Дурниці! — зашипіла Ґабріеллє. — Перед підозрюваним стоїть повна карафка. Адвокат Бренне намагається...

— Нема там води, — заперечив я, піднімаючи порожню карафку. — Давати свідчення у справі про вбивство, коли тебе в ньому звинувачують, дуже нелегко. Як на мене, це найменше, чого можна вимагати в подібній ситуації, — склянку води.

Я простягнув Юсефові склянку. Він узяв її, і тієї миті наші погляди на секунду зустрілися.

— Надалі не полишайте свого місця, пане адвокате, — саркастично кинув Сандерстьоль.

— Так, ваша честь. Даруйте, — вибачився я знову своїм найулесливішим голосом.

— Що ви хотіли сказати, пане Мардал? — запитала Ґабріеллє Соммер, ще я й сісти не встиг.

— Не бачу ніяких підстав спекулювати на темі, що воно таке — звичне й незвичне поводження у ліжку, — відповів Юсеф. — Усе, що я можу, це пояснити, що ж фактично відбулося між мною та Барбарою. Ми мали шалений секс, а потім я пішов собі. На той момент вона була живою і неушкодженою.

Ґабріеллє Соммер ще не закінчила, ще не всі стріли вистріляла зі свого сагайдака, але втратила ритм. Що більше вона наступала, то глухіше замикався в собі Юсеф Мардал. Його відповіді ставали дедалі коротшими, іноді він відповідав односкладово, тільки «так» або «ні». Прокурор витягла на світ давню справу про завдання важких тілесних ушкоджень, довго копирсалася в її деталях. Я протестував, але вона відкинула мої протести.

— Адвокат Бренне першим вирішив використати цю справу, як доказову базу. Він заніс до списку свідків і постраждалого, і його батька. Тож не йому казати, що давня справа не має жодного стосунку до нинішньої.

Суддя Сандерстьоль навіть не глянув у мій бік, щоб пересвідчитися, чи не маю я заперечень.

— Продовжуйте, пані прокурор, — сказав він.

Уже майже наприкінці допиту Юсеф знову ледь не втратив самовладання. Та ще й через таке, чого ніхто з нас не очікував. Прокурор погортала свої папери й вийняла один аркуш.

— Хочу прочитати вам, пане Мардал, кілька рядків, — промовила вона.

— Звідки?

Ґабріеллє Соммер не відповіла.

— «I want to fuck you and drink your blood», — прочитала вона правильною школярською англійською. — А ось інше: «Baby, I lie beside your stiff body and I kiss your hot, cold lips, you’re my red queen, my bloody queen, my dead queen». Упізнаєте?

— Звичайно! Це мої пісенні тексти.

— А на це що скажете? «I will look into your eyes when I rip out your heart?»

— Теж мій текст. З альбому «No heart, по soul».

— Ви погодитеся зі мною, якщо я назву ці тексти кровожерними сексуальними й насильницькими фантазіями? Можливо, навіть з натяком на некрофілію?

— Я не бачив текстів, які тут наводить пані прокурор, — втрутився я.

— Їх легко знайти в інтернеті, пане адвокат, — сказала вона, навіть не глянувши в мій бік. — Не буду більше цитувати, але хотіла б почути відповідь на своє запитання.

— Відповідайте на запитання, — сказав суддя.

— Я був молодим, коли це писав, — відповів Юсеф.

— Ага! Отже, ви хочете сказати, що мали такі фантазії, коли були молодшим?

— Та ні, хочу сказати, що це доволі примітивні тексти, ото й усе, — трохи знітився Юсеф.

— Але й доволі жорстокі.

— Це — «Death Metal», — здвигнув плечима Юсеф. — Жанр такий. Це нічого не означає.

— У вашій книжці також багато насильства й жорстокості, — не відступала прокурор.

— Я пишу про світ, яким він є.

— Ваш світ — можливо...

Усе, як я й передбачав, — Ґабріеллє Соммер була жінкою, яка любила залишати останнє слово за собою.