Той, хто вбиває

Розділ 63

Я прокинувся з відчуттям, ніби щось забув. Якась думка чи намір розвіялися разом зі сном, який мені снився. Через штори пробивалося денне світло. Я примружено глянув на будильника на столику біля ліжка. Чверть на сьому. Надто рано вставати. Обернувся спиною до нового дня, натягнув на голову ковдру, але марними були мої спроби знову заснути. За пів години я встав, помився в душі й зійшов на кухню поснідати.

О пів на восьму вийшов з дому. Сюнне ніде не було ні видно, ні чути.

Заповідалася гарна днина.

На деревах порозпускалися молоді, яскраво-зелені листочки, ошаліло щебетали пташки, пішоходи крокували пружною ходою, а велосипедисти зграйками обганяли застряглі в корках автомобілі — у напрямку до центру міста. То був один з тих ранків, коли всі проблеми враз видаються мізерними й неважливими, коли молоді свято вірять, що житимуть вічно, а старі сподіваються протягнути ще хоч трохи. Та попри життєрадісний ранок я не міг позбутися тривоги.

Аж згодом, у розпал дня, збагнув, що мене мучило. Можливо, до мого стану спричинилася робота над новою справою, сумною і цілком пересічною історією: авто з молодими людьми вилетіло на узбіччя, у дорожньому нещасному випадку загинула пасажирка, сімнадцятирічна дівчина. Водієві висунули обвинувачення у ненавмисному вбивстві. Захищати бідолаху мене попросив його батько. Як завжди в таких випадках, я гостро відчував, наскільки все нікчемне й непотрібне, як мало бракує, щоб життя невідворотно пішло шкереберть, яке нездоланне горе огорнуло батьків, які втратили доньку, а дівчині ще б жити й жити.

«Найгірше близьким», — сказала мені Малій Ольсен кілька днів тому, розповівши про самовбивство Раґнгільд Кюльсейд.

— Я трохи пройдуся, — попередив я пані Сьоренсен.

— Не забудьте про зустріч о першій! — гукнула вона мені навздогін.

— Що ти тут загубив? — підозріло запитав Сонцесяйний.

— Ти заборонив мені телефонувати щодо справи, яка мене цікавить, то я вирішив — ліпше зайду сам.

— Дуже мило, Мікаелю, але тобі не допоможе. Я надав усю доступну допомогу. Якщо ти не знайшов Раґнгільд Кюльсейд, то це твій клопіт.

— Я її знайшов. Тобто знайшов місце, де вона жила. Тепер хочу знати лише одне — хто її найближчі родичі.

— Це ж як? Вона померла?

Я розповів усе, про що довідався від Малін Ольсен.

— Ну, позбавила себе життя... що вдієш? Чимало людей накладають на себе руки. Багато, якщо не більшість, хоч раз замислювалися про самогубство.

— Так, але часто їхні вчинки залишаються незбагненими для оточення. Тут все інакше. Раґнгільд Кюльсейд заявила в поліцію на Юсефа Мардала, звинувативши його в зґвалтуванні, а справу моментально закрили. За рік вона вішається. Не вірю у випадковість. Вона мала чоловіка?

— Ні, не думаю.

— Брата? Батька?

Сонцесяйний зітхнув.

— Не знаю, Мікаелю.

— А якщо покопирсатися? Тобі це займе п’ять хвилин або й менше.

Замість відповіді, він підвівся.

— Ходи зі мною!

— Куди? — запитав я.

Сонцесяйний мовчки повів мене довгими коридорами, відмикаючи безліч дверей, угору сходами, поверхом вище. Там він постукав в одні непримітні двері й, не чекаючи на відповідь, відчинив їх.

Ми ввійшли в продовгувату кімнату, значно більшу, ніж звичні тісні закапелки Управління поліції. Четверо чоловіків та одна жінка сиділи за великим столом для нарад. На чолі столу стояв Ґюннар Маркюссен. Своїм вторгненням ми перевали його промову.

— Навіщо ти його сюди приволік, Карле Петтере? — запитав Маркюссен.

Сонцесяйний лише плечима стенув.

— Він далі допікає отією давньою справою про зґвалтування. А що у вас тут всі документи, то я подумав...

— Ти передав справу Маркюссенові? — вражено запитав я.

Сонцесяйний глянув ніби повз мене.

— Справа вже в них була. Невже ти сподівався, Бренне, що це наша з тобою маленька таємниця?

— Чого він тепер хоче? — запитав Маркюссен у Сонцесяйного, мовби мене тут зовсім не було.

— Виявилося, що Раґнгільд Кюльсейд повісилася.

Маркюссен перевів погляд на молоду жінку в кутку.

— Нам про це було відомо, Ліве?

— Про самогубство? Ні. У документах нічого такого немає.

— Звичайно, немає, — втрутився я. — Справу про зґвалтування закрили за рік до її смерті. Мені спало на думку, чи не залишився у неї хтось з близьких, чоловік або співмешканець.

— Натякаєш на помсту як мотив? — запитав Маркюссен і, не чекаючи на мою відповідь, знову звернувся до Ліве. — То що? Був хтось? Якийсь чоловік на горизонті?

— Не думаю... — відповіла Ліве. — У кожному разі, не пригадую.

— Заведи Бренне до себе в кабінет, подивіться обоє, що можна знайти по справі.

Ліве мала коротко підстрижене, висвітлене волосся, тіло свідчило про багаторічні інтенсивні тренування у тренажерних студіях. Такого бездоганного й цілком позбавленого особистого шарму кабінету я в поліцейському управлінні ще не бачив.

— Я чула про тебе, Бренне, — сказала вона, сідаючи за письмовий стіл.

— Навіть не сумніваюся. Маркюссен мене недолюблює.

Ліве похитала головою.

— Не від нього. Едвард Матре тебе згадував.

Це пояснювало безликість її кабінету. Вона не з Бергена. Я зустрічався зі старшим інспектором Матре в зв’язку з іншою кримінальною справою.

— Отже, ти з «КРИПОС»?

— Саме так.

— Як ведеться Едвардові?

— Наразі у відпустці.

Щось дивне було в її поведінці, у тому, як неспокійно бігав погляд, секундна заминка перед кожною фразою, але я не звертав уваги.

— Поглянемо на справу?

Ліве вийняла з шухляди зелену, трохи обтріпану теку, поклала на стіл, але навіть не збиралася її розгортати.

— У чому твоя логіка, Бренне? Чому нас має цікавити близький Раґнгільд Кюльсейд чоловік?

— Хіба ж не ясно? Той, хто любив Раґнгільд, запекло ненавидів Юсефа Мардала.

— Який це має стосунок до вбивства Бломберґ і Мьорк?

У тому, як вона називала обох жінок на прізвище, вчувалася цілковита байдужість, ніби вони були не живими людьми, а частиною статистичних даних. Можливо, так легше сприймати світ, працюючи в Головному управлінні поліції Норвегії.

— Обидві жертви були палкими шанувальницями Юсефа Мардала й обидві доклали зусиль, щоб виліпити з нього письменника.

Ліве кивнула, ніби я своїми словами підтвердив її здогади.

— Подивимося...

Вона розгорнула теку. У теці лежали заледве три-чотири аркуші та дві фотокартки Раґнгільд Кюльсейд. Я простягнув руку, вказівним пальцем розвернув фото до себе. Темне волосся, глибоко посаджені очі, трохи розсіяний вираз обличчя. Не струнка й не огрядна, цілком звичайна — такі швидко забуваються. Мабуть, уже забулася.

А може, й ні.

— Про чоловіка не згадується. Про співмешканця чи коханця — теж, — сказала Ліве.

— Її запитували?

Ліве похитала головою.

— У заяві не згадано. Зазвичай розгляд подібних заяв — рутина, але такого недбалого провадження, я, якщо чесно, ще ніколи не бачила. Справу вела місцева поліційна дільниця. Думаю, вони дуже зраділи нагоді закрити її. Таке бувало й раніше.

— Бувало, — кивнув я. — Можна мені погортати документи?

— Ні, не можна. Документи кримінальної справи не є у відкритому доступі, — відрізала Ліве, але потім завагалася, обернула теку на сто вісімдесят градусів і підсунула ближче до мене. — Я перевірю інші джерела, пошукаю її близьких. Не хотілось би отримати на горіхи від Маркюссена, якщо можна цього уникнути.

Вона відвернулася до ноутбука в кутку письмового стола, увійшла в мережу й почала клацати клавішами. Я ж, тим часом, заходився читати.

Ліве мала рацію. Ленсманн, який прийняв заяву, не завдав собі клопоту вийти за межі своїх вузьких обов’язків. Зовсім неясно, що робила Раґнгільд Кюльсейд того фатального дня далекого 2005 року. Відомо лише, що після гостини в знайомої стояла й чекала на автобус, коли раптом поруч зупинилося авто, і водій запропонував її підвезти. Раґнгільд радо погодилася, швиденько сіла на переднє сидіння. Вона знала водія, знала, що він називався Юсефом і грав у музичному гурті, що він живе на одному з сусідніх хуторів, і хоч не була знайома з ним особисто, почувалася в безпеці.

А даремно.

Проїхавши трохи, Юсеф Мардал звернув у невеликий видолинок. Раґнгільд протестувала, але Юсеф лише збільшив швидкість, кажучи, що хоче їй щось показати. Вони доїхали до кінця ґрунтової дороги й зупинилися перед маленьким побіленим будиночком. Юсеф велів їй зайти досередини, а коли вона почала опиратися, пригрозив ножем; жінці довелося скоритись. Він завів її на другий поверх і зґвалтував на широкому ліжку. Зробивши своє діло, обійняв її зі спини, а за якийсь час — вона не пам’ятала, скільки так потривало, — узяв її ще раз.

— Я знаю, де це, — озвався я.

Ліве підвела на мене погляд з-поза ноутбука.

— Що саме?

— Хутір, де зґвалтували Раґнгільд. Я там був. На тому хуторі минуло дитинство Юсефа, я це точно знаю.

Ліве байдуже повела плечем.

— Вона не змогла детально описати місця злочину. Ніхто його й не шукав, а, отже, і не оглядав.

— Вони не зуміли знайти батьківського дому Юсефа Мардал а! Ти жартуєш?

— Мардал мав алібі, цього достатньо.

— Яке алібі?

— Його дружина сказала, що він увесь день був удома. Його друг, якщо я добре пригадую, теж підтвердив те саме. Але тепер це не так вже й важливо, — сказала вона, рішуче згортаючи теку в мене перед носом.

— Маєш рацію... Щось знайшла?

— Нічого.

— Тобто? Мав би ж бути хтось з рідних!

— Батьки Раґнгільд померли, коли вона була ще малою дитиною. Одиначка, неодружена, найближчі родички — дві тітки, які жили в Остланні. Глухий кут, одним словом.

Я встав зі стільця.

— Даруй, що забрав твій час.

— Пусте, однаково треба було все перевірити, — відповіла Ліве. — Давно мала б це зробити.

— Побачиш Едварда, переказуй вітання!

— Обов’язково! — Ліве всміхнулася мені бездоганно білозубою усмішкою. — Едвард казав, що ти нормальний фацет, хоч і перебуваєш по інший бік барикад...