Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 8

У неділю увечері я полетів до Ставанґера. З собою мав повну валізу документів і кілька чистих білих сорочок. Попереду чекали п’ять днів у суді й п’ять самотніх ночей у готельному номері в місті, де я ніколи не почувався затишно. Колись давно, ще молодим парубійком, я був у Ставанґері проїздом. Чекаючи потяга, який мав повезти мене далі на південь, я вирішив пройтися навколо міського озера Браяватнет. Зненацька на мене налетів якийсь молодик і без попередження зацідив кулаком межи очі. Можливо, нехіть до Ставанґера пов’язана з тим випадком.

На летовищі Сула я купив журнал зі статтею Геллє, розгорнув в автобусі, їдучи до міста. Чорно-біле фото Юсефа Мардала займало цілу сторінку, гра світла й тіні гостро підкреслювала риси його обличчя. Збоку — крихітний портрет Геллє. Вона усміхалася широкою, білозубою усмішкою. Мене немов щось кольнуло. Я не розмовляв з нею кілька днів. Геллє була зайнята своїми справами. Довелося присвятити вихідні підготовці до процесу. Мені страшенно її бракувало.

Я вийняв мобільний і послав їй есемеску.

«Купив журнал. Гарне твоє фото! Уже затужив за тобою».

Готельний номер був облаштований з разючим несмаком: брудно-коричнюваті стіни, побічниці ліжка обтягнуті якимось фіолетовим пластиком, і то таким куцим, що ледь налазив. Єдине, що примирювало мене з обставинами, панорама гавані. Але недільного вечора гавань була такою ж пустельною і безлюдною, як і решта міста.

Я повечеряв у готельному ресторані й повернувся в номер. Геллє на моє повідомлення не відповіла. Я зателефонував, але вона не підняла слухавки. Певно, була чимось заклопотана.

Я ліг у ліжко, але заснути не міг.

За три чверті години я таки встав і порушив своє ж правило — узяв з міні-бару пів пляшки червоного вина. Світла не вмикав, сів перед вікном, попиваючи з келиха вино. Вуличні ліхтарі невтомно мерехтіли на темній, неспокійній воді в гавані. Якийсь п’яниця брів, хитаючись, повз причали, від ліхтаря до ліхтаря, — полярник на материковій кризі, а може, астронавт у невагомості Всесвіту.

Як же хотілося бути зараз деінде. Готельний номер у чужому місті буває іноді найсамотнішим місцем на землі. Мені раптом спало на думку, що зазвичай я дуже передбачуваний у своїх спорадичних інтимних стосунках, люблю тримати їх під контролем. З Геллє усе не так. Усе зовсім навіть навпаки. Вона змусила мене почуватися занапащеним.

Занапащеним, але щасливим.

П’яниця на причалі зник з поля зору, прямуючи кудись у далину, можливо, до недосяжної мети. Я допив вино, чекаючи на дзвінок Геллє. Вона не зателефонувала.

Наступний день у суді був довжелезний. Навіть прокурор, здавалося, не сушив собі голови, чим закінчиться слухання. Один з суддів відверто позіхав, другий сидів, заплющивши очі.

Робота адвоката у кримінальних справах не завжди романтична й захоплива. Навпаки, вона така, як усі інші роботи — рутинна і монотонна. Ставарґерська справа нічим не вирізнялася: четверо пропитих, плюгавих наркоманів, які придумали аматорський проект збуту наркотиків, заздалегідь приречений на провал. Останніми роками переважали саме такі нудні процеси, майже не траплялося гучних, сенсаційних справ. Я потребував справи, яка освіжила б мою славу і знову повернула на перші шпальти газет.

Я повечеряв з колегами-адвокатами, а потім відпросився у товариства, мовляв, маю купу роботи, і пішов у номер. Напиватися з ними в барі було понад мої сили. Дні в суді тягнулися нескінченно довго й тоскно, щоб ще обтяжувати їх похміллям.

З третьої спроби Геллє нарешті взяла слухавку.

— До тебе важко додзвонитися, — сказав я.

— Я забула ввімкнути звук на телефоні, не чула дзвінків, — відповіла Геллє.

Ми трохи поговорили, але розмова не клеїлася.

— Щось сталося? — стривожився я. — Якась ти мов нежива.

— Та ні, щось мене наче розбирає. Грип чи застуда...

Ми ще трохи побалакали, однак Геллє відповідала мляво, ніби витала думками деінде. Ще за кілька хвилин вона вибачилася, сказала, що хоче лягти.

— Я тебе кохаю, — сказав я, але, боюся, вона не почула.

У вівторок Геллє не брала слухавки. Спромоглася лише на есемеску, у якій повідомила, що нездорова, але нічого страшного.

У середу вона взагалі не відповідала.

У четвер суддя кілька разів осмикував мене, бо я був розсіяний і ставив свідкам одні й ті ж запитання. Після закінчення слухань я відразу подався до готелю.

Телефон нарешті подав ознаки життя — її повідомлення. Воно було коротке і дуже сухе. «Вибач, Мікаелю. Щось між нами не складається. Мені треба трохи побути самій».

І все.

Я не міг повірити. За одну мить Геллє викреслила все, що було між нами. Відчуття було таке, як тоді біля озера, коли мені врізали кулаком в обличчя. Ніби, підкравшись непомітно, збила з ніг велетенська хвиля. Я їй телефонував, але вона вимкнула мобільний.

Телефон був вимкнений увесь вечір і всю ніч.

Коли суддя остаточно виправдав мого клієнта, той потиснув мені руку й подякував за зусилля. Він навіть не здогадувався, що це був мій найгірший заключний виступ на суді за всю адвокатську кар’єру.

У Бергені бушував вітер. Літаком гойдало на всі боки, коли він заходив на посадку, пасажири кричали зі страху, а я майже нічого навкруги не помічав. Потім я насилу дочекався, коли на стрічку багажного транспортера виїдуть мої речі. Чекання тягнулося ледь не вічність. Нарешті я під дощем, у ранніх сутінках, обвішаний двома торбами та валізою, помчав дрібними перебіжками до стоянки. Шибки авта всуціль запотіли, довелося з’їхати на узбіччя і дати двигуну попрацювати кілька хвилин на холостому ходу, перш ніж прямувати далі. Нетерплячка пекла в грудях, як шлункова печія.

Я поставив авто під її воротами й мало не бігцем кинувся садовою доріжкою, викладеною пласким камінням. Дощ ущух, але кущі в саду були рясно всіяні краплинами води, які мерехтіли у світлі ліхтаря над дверима. У двох вікнах світилося, але ніхто не відчинив на мій дзвінок. Я натиснув ґудзик дзвінка і не відпускав, а коли й це не допомогло, почав щодуху гамселити кулаком у двері, певний, що вона вдома.

Раптом Геллє з’явилася у проймі дверей.

— Господи, Мікаелю, чи ти зовсім з глузду з’їхав?

Я був одержимий бажанням побачити її, переконати, що сталося якесь прикре непорозуміння, але цієї миті я вже не знав, що казати. Десь у наших стосунках з’явилася темна пляма, яку вона бачила, а я — ні.

На її обличчя немов лягла якась скам’янілість, наче вона вдягла маску. Я не зумів відчитати знаків. Не наважувався.

— Ти ж так не думаєш, — нарешті пробелькотів я.

Вона кілька секунд придивлялася до мене, мов до чужака.

— Чому це я так не думаю?

— Я... нам так добре було вдвох... хіба ні?

— Було добре, але все вже минулося.

— Чому?

— Бо я більше не хочу зустрічатися з тобою. Невже обов’язково повинна бути причина?

— Було б принаймні порядніше сказати мені про це відверто, у вічі, а не посилати есемеску.

Я сам відчував, як жалюгідно звучать мої слова.

— Можливо, й так, — сказала Геллє. — Але я кажу тобі це тепер, а ти ніби не чуєш.

Її обличчя було бліде й змарніле; вона мала на собі лише тонкий шовковий халатик, який притримувала рукою біля шиї, рятуючись від нічного холоду. Я бачив, як з-під тонкої тканини випиналися соски грудей, і це чомусь мене несамовито розлютило.

— Чому ти невбрана?!

— Що? Я хвора. Я тобі казала, що погано почуваюся!

— У тебе є хтось? Інший чоловік?

Я начеб помітив якийсь потайний, мимовільний зблиск у її очах, ніби вона щось приховувала.

— Тобі що, дах поїхав, Мікаелю? — обурилась вона.

Але я проігнорував її слова, так само як проігнорував її гнівні протести, коли протиснувся повз неї у коридор і рвонув на другий поверх, перестрибуючи по дві сходинки нараз. У вухах гупало. Я рвучко розчахнув двері спальні.

І став, мов укопаний, на порозі. Бачив м’яке світло нічника, барвисту зелено-рожеву постільну білизну, одна ковдра відгорнена набік, дві подушки одна на одній, видно, підкладені під спину. На нічному столику біля ліжка — пігулки від болю в горлі й горня з чаєм. Поряд з горнятком — дитяча фотографія Геллє. Серйозні карі очі й хмарка білявих кучерів. У спальні нікого, крім нас. І, вочевидь, нікого ніколи й не було.

Геллє стояла біля сходів, коли я зійшов униз.

— Тепер задоволений?

— Вибач, — пробурмотів я.

Не зупиняючись, вийшов повз Геллє надвір, під дощ, який знову почався, сів за кермо й подався додому з відчуттям проваленого іспиту — з відчуттям, що я не той чоловік, яким себе завжди вважав.