Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 40

Загалом день вдався не найгірший. Найбільше я хвилювався, як Юсеф упорається з ситуацією, але все пройшло добре, розповідав я Сюнне з напханим ротом. Зголоднів, як вовк. Після довгого судового дня я відразу подався у «Вессель» і замовив біфштекс. Сюнне зустрілася зі мною вже в ресторані.

— Жодних проблем? Ґабріеллє зазвичай дуже жорстко веде допит.

— За винятком одного-двох незначних моментів. Юсеф написав кілька пісень у стилі Чарльза Менсона[1]. І в його новелах без крові також не обійшлося.

Сюнне засміялася.

— Якби судили за творчість, то вже давно мали б посадити Ю. Несбьо!

Я не розповів Сюнне про витівку з карафкою. Не через нечисте сумління, звичайно; навпаки, я був дуже собою задоволений. Просто Сюнне у таких випадках бувала дуже правильною.

Я випив пива до біфштекса, і відчув, як воно шугонуло мені в голову. Повечерявши, відразу встав з-за столу і сказав, що хочу додому.

— Зранку зайдеш до контори, Мікаелю?

— Так, лише на коротко, перед судом.

Думки про свідків і докази безупинно перемелювалися у голові. Я зробив собі каву й пішов з філіжанкою в кабінет підготуватися до завтрашнього дня. За дві години повернувся до вітальні, увімкнув телевізора. Новини горталися на екрані — каталог трагедій, але я не надто звертав на те увагу. На спортивному каналі, як завжди у понеділок, спорту не показували, хіба щось схоже на таблоїдні репортажі з життя спортивних зірок. Цього дня розповідали про колишнього переможця світових змагань, який захворів, але вже одужав.

Мені спала на голову одна думка, і я послав смс Юдіт Мардал, попросив з’явитися на суді в середу по обіді. За кілька секунд пропищала відповідь. Я схопив телефон, глянув на екран. І нічого не зрозумів. Прочитав ще раз.

«Для чого цей виклик? Навіщо ти так чиниш зі мною?»

Може, вона напилася, подумав я. Або чомусь запанікувала. Аж за кілька секунд до мене дійшло, що повідомлення зовсім не від Юдіт.

А від Геллє.

«Ти можеш розповісти про стосунки між Барбарою та Юсефом», — накладав я.

«Не маю чим допомогти в цій справі. То це ти так мені віддячуєш? Я не даватиму свідчень».

Гнів розлився моїми жилами зі швидкістю амфетаміну.

«Ти не маєш вибору, — написав я. — Усі свідки, викликані в кримінальній справі, зобов’язані з’явитися до суду».

«Ідіот» — відписала вона, і тим ще більше мене розлютила.

«Якщо не прийдеш, це загрожуватиме приводом поліції».

Цього разу вона нічого не відповіла.

Значно пізніше, коли злість трохи вляглася, я послав їй нове повідомлення.

«Це ніяк не пов’язано з нами. Ти якось казала, ніби тобі здалося, що Барбара небайдужа до Юсефа. Саме тому я тебе викликаю. Для Юсефа твої свідчення можуть стати вирішальними, якщо ти підтвердиш це на суді».

Вона проігнорувала мене, і я знову скипів люттю. Годі й казати, що спав я тієї ночі погано.