Той, хто вбиває

Розділ 66

Це було значно важче, ніж він сподівався.

Важче в усіх сенсах.

По-перше, важко фізично. Він навіть уявити собі не міг, скільки це коштуватиме зусиль. Можливо, через тертя грубої мотузки до шерехатої деревної кори. У кожному разі, довелося напружити всі м’язи й навалитися усією своєю вагою, щоб підняти вгору тіло, яке звивалося на всі боки. На щастя, його не треба було високо підтягати, вистачило й кількох сантиметрів над землею.

Фізична напруга — то не найгірше. Він навіть їй радів, бо міг відігнати зайві думки й відволіктися. Відволіктися від вигляду тіла, яке судомно боролося за ковток повітря, за хоч би ще одну секунду життя.

Ноги не тримали, довелося сісти. Земля була вогка, він відчув, як промокли ззаду штани, але не підвівся; надто ослаб, стало млосно. Під подмухом вітру тихо шаруділо листя дерев, на землі в лісі мерехтіли візерунки сонця й тіні, і від того здавалося, наче світ втратив опору й стабільність.

Те, що він вчинив, не принесло йому ніякої радості. Ні в процесі, ні згодом. Навпаки, хотілось, щоб у цьому ніколи не виникло потреби. Бо йшлося не про помсту. Він знав, що сторонні саме так потрактують його вчинок, але це помилка.

Його завданням було дати зрозуміти, що будь-яка дія загрожує наслідками.

Бо інакше люди нічого не навчаться, думав він. Як вони зможуть навчитися, якщо я їм не покажу?

Щодня, щогодини, щосекунди вмирає якась жива істота. Мураха гине під ногою, пташки падають мертвими додолу, на світ приходять мертвонароджені діти, солдатів розриває на шматки, тремтячі старці спускають останній дух.

Усе живе повинне померти, і щоразу, як це стається, світ котиться собі далі, ніби нічого й не трапилося.

І все ж по-інакшому.

Хто помер, відійшов назавжди в небуття. Хто вбив, живе собі далі.

Мертве тіло ледь погойдувалося, поскрипувала гілляка. Колись раніше він чув оце поскрипування. Воно лунало йому в вухах ось уже десять років.