Той, хто вбиває

Розділ 5

Я витримав до вечора вівторка, а тоді сам зателефонував Геллє.

— Привіт! Це — Мікаель.

— Привіт, Мікаелю! Ще раз дякую за приємний вечір. Її голос звучав доволі стримано, ледь не байдуже, ніби ми востаннє бачилися на якомусь обіді чи офіційному прийнятті, а не лежали одне біля одного на мокрих від поту простирадлах.

Я відважився.

— Я думав про тебе...

Майже невловна пауза, ніби вона не знала до пуття, що відповісти.

— Справді?

— Гм... Увесь час.

— Гарні то були думки чи погані?

— Чудові!

— Це добре! — голос змінився, став глибшим і хрипкішим.

— То... може, зустрінемося?

— Так... Ось тільки останніми днями я маю дуже багато роботи з Юсефом.

— Вийде стаття?

— Звичайно... Юсеф вважає, що ідея з написанням статті просто блискуча!

— Я сам також трохи зайнятий... Може, у п’ятницю? Вийдемо в місто, десь пообідаємо, — запропонував я.

— Я маю кращу ідею, — сказала Геллє.

Адреса, яку вона назвала, виявилася приватним будинком на околиці міста, у Сьорайде, трохи безликим, вочевидь, збудованим у вісімдесятих роках минулого століття, зате з великою присадибною ділянкою, далеко від сусідів. У той момент, коли я висідав з автівки, вона вийшла на поріг, певно, побачила мене у вікно. Я подумав, що це добрий знак, отже, чекала на мене.

Геллє поспіхом цмокнула мене в щоку.

— Великий будинок маєш, — сказав я.

— Так... Залишився мені після десяти років співжиття з ідіотом Кнутом. Будинок, який я не можу утримувати, бо нема грошей.

— Завжди можеш його продати.

— Я звикла тут жити, — сказала вона, відчиняючи передні дверцята авта. — Покатаємося?

Людергорн — одна з вершин бергенського семигір’я. Не найвища вершина, але має дуже характерний силует з західного боку. Для усіх, хто прибував до міста морем, гора, яку видно з відстані багатьох морських миль, завжди служила головним навігаційним знаком.

Геллє ішла швидше, була легша тілом. Я намагався не відставати, але раз по раз відволікався, зачарований її тугим задком, який стрибав переді мною — усе вгору і вгору.

— Тут гарно, — сказав я, вибравшись на вершину на кілька хвилин пізніше за Геллє і намагаючись приховати свою втому.

— Так, гарно. За ясної погоди звідси можна побачити навіть далекі містечка. Я люблю цю гору.

— Ти, мабуть, відьма, — сказав я. — Це ж тут збиралися відьми на шабаш з дияволом?

Геллє засміялася.

— Так кажуть саги, але диявола я ніколи не зустрічала, хоча буваю тут доволі часто.

Ми довго стояли мовчки, задивившись на шхери, острови, фьорд, кораблі. Навколо жодної живої душі, окрім нас. Слід за літаком перетнув блакитне небо сірою смугою. Я обійняв її за плечі. Вона повернулася до мене обличчям.

— Тут немає диявола, Мікаелю. Доведеться вдовольнитися тобою...

Я оволодів нею на вершині Людергорна, а може, то вона оволоділа мною.

Потім ми подалися до мене додому, зготували обід, випили по два келихи червоного вина, потеревенили трохи й лягли в ліжко. Ми знову полюбилися, уже спокійніше, без поспіху.

Вона залишилася на ніч.

Уранці я приготував сніданок. Доки порався, чув, як свистіла в трубах вода.

— Я голодна, як вовк, — сказала Геллє, заходячи в кухню з мокрим після душу волоссям. — Як не нагодуєш негайно, розбудиш у мені звіра.

— Сідай! Тут є все, чого забажає жінка з низьким рівнем цукру в крові. Яєчня. Шинка. Повидло. Грінки. Чай. Сік.

— Супер! — Геллє намазала маслом скибку хліба. — А кетчуп є?

— Кетчуп до яєчні? — недовірливо глянув я на неї.

— О, то ти один з них? Невже це означає, що наші стосунки не матимуть майбутнього?

— Ні-ні, все добре. Просто я не маю кетчупу... — я уважно глянув на Геллє й обережно запитав: — А у нас стосунки?

— Ну, не знаю... Принаймні не знатиму, доки не поїм...

Я заворожено дивився, як вона наминала канапку за канапкою.

— Витріщатися невиховано, Мікаелю!

— Неймовірно, скільки може в себе ввіпхати така тендітна жінка!

— Від любощів у мені прокидається апетит.

Потім ми пили каву в еркері. Вона сіла в фотель, такий ветхий, що давно просився на смітник, а я — в інший, з розхитаними пружинами й зачовганою до блиску оббивкою.

— Дуже гарний дім. Направду, — промовила вона, озираючись по кімнаті.

Я простежив за її поглядом. Денне світло безжально викрило наддерту шпалеру з давньою вогкою плямою, пилюку по кутках та опале листя якоїсь напівдохлої рослинки на підвіконні.

— Колись тут, справді, було гарно, але вже час, мабуть, підчепурити трохи, — сказав я.

— Можливо, але він має душу, шарм і особистість. Як і його господар... Це — найважливіше.

— Дякую, — засміявся я.

— А ось сад запущений!

— Не люблю копирсатися у землі.

— А я дуже люблю! — усміхнулася Геллє.

На мить мені майнула візія, якої раніше ніколи не мав, — уявилося майбутнє з доглянутими грядками. Майбутнє, у якому я був не сам. Геллє підтягнула під себе ноги, відкривши мені клаптик засмаглої голизни.

— Залишишся на вихідні? — запитав я.

Вона не відразу відповіла, глянула поглядом, якого я не зумів витлумачити.

— Хочеш, щоб я залишилася?

— Ніби так... Хочу.

— Ти небагато про мене знаєш, Мікаелю. По суті, нічого не знаєш.

— Ми ніколи не знаємо всього про інших людей і все ж потребуємо їх.

Геллє промовчала.

— Пригадуєш часи, коли ми були разом, колись? — запитала вона за якийсь час. — Я була шалено в тебе закохана й вірила, що це взаємно. А потім, одного вечора, випадково побачила тебе в місті. Ти сидів, обіймаючи іншу жінку...

Я занімів.

— Невже таке було? І тому ти пішла від мене? Чому ж нічого не сказала?

Геллє стенула плечима.

— Не знаю... Здалося, ніби тебе влаштовували поодинокі побачення, іноді секс, коли припече... Я ж хотіла більшого. Потім зустріла Кнута... Ніколи не мала сумнівів, чого хоче він.

— Цього разу все буде інакше. Обіцяю! Я став інакшим...