Той, хто вбиває

Розділ 68

Я вже сидів у авті, коли зателефонував Маркюссен.

— Що трапилося? На гарячій лінії сказали, що справа термінова... Ти щось казав про місце злочину?

Я гарячково почав пояснювати.

— Агов, Бренне, трохи спокійніше, — урвав він мене після кількох речень.

Я і сам відчув, як слова навперебій вилітали з рота, без ладу й послідовності, нагромаджувалися одне на одне, немов на вежу, яка ось-ось завалиться.

Я глибоко вдихнув і почав знову. Спробував розказувати системно, не перестрибуючи й нічого не пропускаючи. Маркюссен, на диво, слухав дуже терпляче, майже не перебивав.

— Мардал сам міг убити собаку, — сказав він, коли я розповів про Моллі. — Бісів мерзотник на таке здатний.

— Здатний, — погодився я. — Але його не було вдома кілька днів, а собака висить уже довго. Я не експерт, однак помилитися важко.

Маркюссен навіть не сперечався.

— Гаразд. Ось тільки не збагну логіки з книжкою.

Я ще раз пояснив.

— Ага, ясно... Хоча Раґнгільд дуже поширене ім’я.

— Книжку поставили навмисне, Маркюссене. Гарантую! У домі побував Рікард Гарріс. Забрав Юдіт, а книжку залишив замість візитної картки. Можеш іронізувати, скільки заманеться, але чи готовий взяти на себе відповідальність, не повіривши мені?

Маркюссен промовчав — добрий знак.

— Окей, ми виїжджаємо, — сказав він нарешті. — Чекай там!

— Та нащо я вам здався! — я сам чув, що кричу, і додав спокійніше: — Я вже звідти поїхав. Там лише мертва собака. Юдіт Мардал ніде немає... Якщо ми її не знайдемо в найближчі години, вона помре. Якщо, взагалі, ще жива.

— Її авто біля дому?

— Так. Чого питаєш?

— Залишайся на лінії, Бренне!

У вусі задзижчало. Мабуть, перемкнувся на іншу розмову. Здавалося, минуло багато часу, доки Маркюссен з’явився знову.

— Ми вишлемо кілька патрулів на дороги й оповістимо всі поліційні відділки Південної Норвегії. Гарріс їздить на білій «тойота гайс». Якщо правильно розумію, він має добрячу фору перед нами. Може перебувати зараз, де завгодно.

— Навряд, — заперечив я. — Гарріс планував нинішній день давно, можливо, кілька років, і сьогодні має намір виконати задумане.

— Про що ти кажеш?

— Книжка — не просто візитівка, нею він повідомляв Юсефа Мардала, де шукати дружину. Вона була розгорнена на новелі «Адвент». Рікард Гарріс прямує на батьківський хутір Юсефа. Там усе почалося, там повинно й скінчитися.

У голосі Маркюссена раптом зазвучали підозріливі нотки.

— Тільки не кажи, що ти їдеш туди!

— Не бійся! Я не повний ідіот! Не попру напролом... Хочу тільки впевнитися, чи вони там, а їх я і здалеку побачу. Якщо маєш патрульне авто поблизу, я з радістю поступлюся місцем.

— Зачекай!

Цього разу чекати довелося лиш кілька секунд.

— Є там патрульні... Але за жодних обставин не заходь на подвір’я, ясно? Розкажи, як туди дістатися, щоб довго не блукати.

Я пояснив, як умів.

— Чудово! Ми виїхали! Де ти зараз?

— За хвилин п’ятнадцять їзди. Можливо, двадцять... Десь так.

— Зателефонуй, коли будеш на місці. На телефон Ліве... Ти ж знаєш її номер, наскільки мені відомо. Вона в Управлінні, керує координацією і комунікацією.

Я їхав на північ, витискав з авта все, на що воно було здатне. Високі гори затіняли сонце. Іноді, коли я входив у поворот, воно вдаряло просто в очі, здавалося, ніби в’їжджаєш у море яскравого світла й миттю сліпнеш. Тому я мало не проскочив з’їзду з шосе. Останньої секунди вдарив по гальмах, аж колеса завищали на асфальті.

На вузькій ґрунтовій дорозі, коли колеса потрапляли у вибоїни, авто чіпляло бамперами гравій. Я кляв, на чому світ стоїть, кермо випорскувало з рук; об’їжджаючи найбільші ями, ледь не врізався у трактора, який неквапно трюхикав попереду. Водій, вочевидь, мене не помітив, я двічі йому посигналив. Чоловік сіпнувся, озирнувся на пів оберта й підняв руку на знак, що мене почув. Десь за п’ятдесят метрів, де дорога трохи розширювалася, він з’їхав на узбіччя й пропустив мене.

Я уже хотів було додати газу, але раптом передумав. Зупинився й вискочив з авта.

Водій трактора запитально дивився на мене. То був старий чоловік з висхлою шиєю, зі зморшкуватим, обпаленим сонцем обличчям.

— Заблукали? — запитав він.

— Ні, я їду на хутір у кінці дороги.

— Хутір Мардала, — кивнув він і сплюнув темною слиною. — Туди тепер майже ніхто не навідується.

Обличчя чоловіка було незворушне, ніби він звик приховувати свої думки від сторонніх.

— Не знаєте, чи сьогодні хтось туди їхав?

— Юсефа не бачив давно. Востаннє минулої осені.

— А когось чужого?

Старий похитав головою.

— За останні три години тут ніхто не проїжджав.

— Точно?

— Абсолютно. Рух у нас невеликий, усіх видно. Я усе пообіддя копав канаву там, вище... Побачив би. Ніхто не проїжджав.

— Добре, дякую...

Я рушив далі, уже не гнав, не знав, що й думати. Усе ж так логічно: книжка — код, послання Юсефові Мардалу, але що далі я думав, то більше все скидалося на чисту випадковість. Я вже навіть не мав певності, чи справді книжка була розгорнена на новелі «Адвент», чи просто розгорнулася на тій сторінці, коли я узяв її у руки. Саме так виникають теорії змови, коли відчитуєш сенс у тому, що сенсу не має.

Коли в полі зору з’явилися будівлі хутора, я від’їхав трохи назад, сховався від очей імовірних візитерів. Поставив авто у придорожній фосі, щоб не перегороджувати шляху патрульним; вийшов з авта, хряснув за собою дверцятами, і відразу пожалкував про свою необачність. Хряскіт прокотився луною у тиші.

Кілька секунд постояв. Чутно було лиш цокання двигуна, який поволі остигав, і цвірінчання птаства. Чорний дрізд завів свою вечірню пісню. По лівий бік від дороги ріс березовий гайок. Я зайшов між дерева й далі рухався паралельно дорозі.

Постояв кілька хвилин на узліссі, роздивляючись хутір за якусь сотню метрів далі. Востаннє, коли я тут був, видолинок лежав у глибокій тіні — сумне й пустельне місце, а тепер немов чарівною паличкою хтось змахнув. Тепле, золотаве світло огортало схили, пишно буяла висока трава.

Вечірній бриз налітав м’якими поривами, вимальовуючи зигзаги на луках, безмежне море парасольок бугили здавалося білим шумовинням на хвилях. Навіть найубогіші будівлі хутора стали наче привабливішими.

На подвір’ї не видно було авта, я це бачив навіть здалеку. Ніде нічого не ворушилося. Жодного стороннього звуку.

Перекособочені ворота з однією обірваною завісою стояли прочинені, як і минулого разу. Я вийшов з лісочка, підійшов до воріт. Один з опорних стовпців упав на доріжку. Я спробував відтягнути його набік, але він уже вгруз у землю, довелося докласти чимало сили, щоб зрушити його з місця. Стовпець таки піддався, вогкий ґрунт відпустив його з чавканням. Воріт давно ніхто не відчиняв.

Ліве відразу взяла слухавку.

— Їх тут немає. Я помилився.

— Певний?

— Цілком. Ворота вгрузли, колії від коліс заросли травою. Якби тут хтось сьогодні проїжджав, було б помітно.

— Гаразд, я повідомлю патрульних.

— Послухай, а, може, Гарріс повіз Юдіт до місця, де повісилася Раґнгільд?

— Я щойно розмовляла про таку ймовірність з Маркюссеном. Якщо ти впевнений, що на хуторі нікого немає, скажу йому, щоб їхали туди.

— Добре! Повідом, коли будуть новини.

Я востаннє глянув на хутір. Важко було уявити, що серед цієї тендітної ідилії могла статися біда, а вона ж сталася. Я згадав запах цвілі на кухні в хатині, стрімку, похилу стелю на другому поверсі, від якої кімнатки ставали немов тіснішими, і в них з’являвся страх замкненого простору. Я згадав ліжко Юсефа, вогкий, вузлуватий матрац, ініціали, вирізьблені над узголів’ям на дерев’яній стіні. Усіх літер не пам’ятав, лише ті, що стояли в самому низу — РК.

Раґнгільд Кюльсейд!

Як я міг проґавити? Мені морозом сипонуло поза шкіру. Можливо, інші літери такого ж походження, ініціали його жертв? Цілком імовірно, навіть очевидно! Може, там і Геллє та Барбара відзначені, а я не звернув уваги? Не міг пригадати. Вирішив піти й перевірити, якщо вже приїхав сюди. Якусь мить розмірковував, чи не під’їхати ближче, але дорога була надто розбита. Для позашляховика — не проблема, але не для «мерседеса».

Я рушив пішки.

Тіні поволі наповзали на долину. Сонце хилилося за пагорби на північному заході. Яскраво-зелені трави набрали блакитнуватого відтінку, у повітрі війнуло прохолодою. Благословенно й загадково водночас.

Я подумав про Юдіт, чи її вже знайшла поліція, чи жива вона, а чи мертва. Якусь мить боровся зі спокусою зателефонувати Ліве, але передумав. Сама озветься, якщо матиме що розповісти.

Зблизька хутір вже не видавався таким ідилічним. Надто впадала в очі занедбаність, хоч жовті кульбабки на подвір’ї пом’якшували враження. Я підійшов до житлового будиночка, нахилився по ключа, схованого у тріщині фундаменту, але його там не було.

Тієї миті задзвонив мій телефон, деренчливо й надто голосно у вечірній тиші. Я випростався, глянув на монітор — телефонувала Ліве.

Кров шугонула жилами.

— Знайшли її? — запитав я.

— Де ти? Сподіваюся, не подався на хутір?

— Я... А чого питаєш?

— Не йди туди! — з притиском сказала Ліве. — Не роби цього! Переді мною на моніторі карта місцевості. Там є інша дорога, Бренне. Старий путівець в ущелині зі східного боку. Точно не знаю, але, ймовірно, він усе ще проїзний. Про всяк випадок, тримайся на віддалі.

Я не відповів.

Відчув позаду чиюсь присутність. Відчув ще до того, як пролунав тихий, металевий клац. Волосся заворушилося на потилиці, у голові похололо.

Я поволі обернувся, усе ще тримаючи телефон біля вуха.

— Мікаелю, відгукнися! Алло! — лунав голос Ліве.

Він стояв посеред подвір’я. Мабуть, вийшов зі стодоли, доки я шукав ключа. Кроків не чутно було в траві. У руках тримав рушницю.

Кивнув цівкою на мобільний.

— Кинь його, — звелів тихо.

Я послухався. У телефоні досі лунав приглушений голос Ліве, ніби впіймана в павутиння комаха.

— Ти — Рікард Гарріс, — промовив я голосно.

Він не відповів, різко скинув рушницю до плеча й натиснув на гачок.