Той, хто вбиває

Розділ 17

Були часи, не так уже й багато років тому, коли юрби журналістів, дзумкотіння камер, зливи спалахів — усе, що пов’язане з резонансною кримінальною справою, неймовірно мене заряджали. Тепер я набув більшого досвіду й, мабуть, відчував пересит, та однаково щось зі мною робилося тієї миті, коли я переступав поріг почекальні крихітної підвальної кімнати, де відбувалися судові засідання, на яких ухвалювали рішення, тримати арештованого під вартою чи ні. Зростав пульс, пощипувало в потилиці, лоскотало в животі, ніби я ось-ось мав стрибнути з парашутом з кілометрової висоти.

Ось чого мені бракувало, подумав я у мить прозріння, протискуючись крізь юрбу газетярів, які навперебій викрикували запитання. Мабуть, тільки цього я й потребував.

У дверях наступної кімнати, куди пресу не допускали, я обернувся й застережно підняв руку.

— Друзі! — крикнув я. — Поки ніяких коментарів я не маю. Ще навіть всіх документів не бачив.

Та це не завадило журналістам далі викрикувати нові й нові запитання, доки я не зачинив за собою двері. Я скинув пальто, сів за мацюпусінький столик, вийняв теку з документами, яку мені доставили в контору пів години тому, і почав читати. Нереальне завдання. Забагато паперів, замало часу...

Бічні двері відчинилися, і літня сива жінка зазирнула в кімнату.

— Суддя хоче знати, чи все готово, — сказала вона.

— Ні, — відповів я. — Я ще не маю клопотання. До того ж, ще не з’явилися прокурор і мій клієнт.

— Прокурор уже прийшов. Зачекайте трішки, я його приведу.

За кілька секунд з тих же дверей вийшов прокурор Сандаль. Ми не дуже добре ладнали між собою.

— Бренне, — скривився він. — Я вислав тобі клопотання е-мейлом. Якби ти завдав собі труду переглянути пошту, то відразу б його побачив.

— А ти мав би попередити, якщо справа недоукомплектована.

— Така традиція...

— Маєш для мене примірник, чи вважаєш, що я можу обійтися без клопотання?

Сандаль мовчки подав мені два аркуші й вийшов.

Я швидко перебіг очима обвинувальний акт. Жодних несподіванок. Юсеф Мардал був звинувачений за статтею 233 кримінального кодексу в тому, що «увечері 16 жовтня 2014 року він умисне заподіяв смерть Барбарі Лід Бломберг, попередньо брутально згвалтувавши її, а потім обв’язав шию мотузкою і задушив».

А ось клопотання про утримання під вартою змусило мене підстрибнути на стільці. Поверхово гортаючи документи, я пропустив найважливіше.

Єдиний, незаперечний доказ, який викликав задоволену гримасу на мармизі старшого інспектора Маркюссена після вчорашнього допиту.

Юсеф Мардал хоч і ввійшов до кімнати в кайданках, однаково випромінював зверхність і самовпевненість, та вже невдовзі роззирався навколо, мов загнаний звір, який шукає виходу з пастки.

Але виходу не було, принаймні я його не бачив.

— Сперма? Звідки взялась би моя сперма в її домі? Неможливо!

Я мовчав, і вже за кілька секунд Юсеф потупив очі в підлогу. Ані сліду пихи не зосталося.

— Не розумію... Я ж користувався презервативом, — тихо пробурмотів він.

— То ви мали інтимні стосунки?

— Так, — він розгублено підвів очі.

— Але я її не вбивав. Бренне, ти маєш мені повірити!

— Не про мене йдеться! Не має значення, вірю я тобі чи ні. Повірити мають суддя і поліція, а я гарантую тобі, що вони й на крихту зараз не мають до тебе довіри.

— Ваша честь, — подав я голос і підвівся.

Суддя, гостроносий чоловік з ріденьким волоссям, який зовсім недавно став суддею, а до того нидів у якійсь адміністрації, роздратовано глянув на мене.

— Вам нададуть слово пізніше, адвокате Бренне. Зараз я ставитиму запитання, а підозрюваний відповідатиме. Сідайте, будь ласка.

— Гаразд, ваша честь, — сказав я. — Я знаю правила процедури суду нижчої інстанції у кримінальних справах. Хотів лише завважити, що мій клієнт не бажає давати свідчення.

— Гадаю, він сам може про це заявити, — відповів суддя.

— Звичайно, може. Я втрутився, бо також хотів заявити, що ми визнаємо клопотання поліції.

— Он як? — суддя видавався трохи розгубленим через порушення звичного перебігу слухань.

— З огляду на серйозність справи й на доконечну необхідність ретельно розслідувати справу до кінця. Юсеф Мардал погоджується на утримання під вартою упродовж чотирьох тижнів. Задля порядку і через присутність тут великої кількості журналістів, представників професії, які, за моїм досвідом, здатні багато чого перекрутити й переінакшити, дозвольте наголосити, що ця згода аж ніяк не є визнанням вини.

Глухий шемріт прокотився в юрбі журналістів. Суддя, здавалось, боровся з бажанням грюкнути молотком по столу.

— Гм... — буркнув він. — Пане прокуроре?

Сандаль підвівся.

— Нічого не маю додати, окрім того, що прошу задовольнити клопотання, — сказав він і знову сів з незадоволеним виразом обличчя.

Я знав, що він почувався одуреним. Кував плани розправитися зі мною у відкритому суді. Для мене ж це було єдиною маленькою радістю дня, але невеликою втіхою.

— Тебе, очевидно, сьогодні або завтра етапують до окружної тюрми, — сказав я до Юсефа Мардала після ухвали рішення. — Завтра провідаю, де б ти не був.

— Може, нам варто поговорити? Я трохи поміркував і хотів би...

— Ні! Мені треба ретельно вивчити документи, — урвав я його. — Поговоримо пізніше.

Перш ніж Юсеф встиг іще щось сказати, двоє поліцейських повели його до «воронка», а я залишився, щоб сотні разів на сотню різних ладів сказати: «Без коментарів!»