Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 70

— Вона вбила обох! — сказав Рікард Гарріс. — Я там був. Стояв, як завжди, під її вікнами, а коли вона виходила з дому, їхав за нею. Вона була в обох жінок, я бачив, як дзвонила в двері й заходила досередини. Після її відвідин вони були мертві. Ось так.

Несхитна впевненість у його голосі спаралізувала мене.

Я поволі обернувся до Юдіт.

Вона стояла на пеньку з високо піднятою головою і випростаною спиною. Можливо, через зв’язані руки, які відтягували тулуб назад...

— Це правда? — запитав я.

Юдіт глянула мені в вічі. Її очі були, мов бездонна пустка. Коли вона заговорила, мені стало моторошно, вона зверталася не лише до мене, а мовби й до себе самої.

— Вона хотіла забрати в мене Юсефа, — промовила Юдіт так тихо, що я ледве розчув. — Вона не мала права.

Слова стали виразнішими.

— Хто? Барбара?

Юдіт кивнула.

— Вона зневажала мене, я помічала це в її очах при кожній зустрічі. Вона вважала мене дурним дівчиськом, тупицею. Може, і так, але я не настільки дурна, щоб дозволити їй забрати мого чоловіка.

— Але... — затнувся я. — А Геллє? Навіщо було вбивати Геллє?

— Я не хотіла... то було... — почала Юдіт і замовкла.

Тихеньке шкряботіння, майже нечутне, однак я був певний, що в старій кошарі хтось ворушиться. Можливо, щур, але й підошва черевика могла так шурхати на бетонній підлозі чи терлася до чогось тканина поліцейської уніформи.

— Що ти хотіла сказати, Юдіт? — голосно запитав я, щоб відволікти увагу Юдіт і Гарріса, заглушити дивні звуки, проте було вже запізно — Рікард теж почув.

Погляд шугонув убік, він пильно вдивлявся у темряву, насторожений, з рушницею напоготові.

— Хто там? Я знаю, там хтось є! — крикнув він. — Якщо не вийдеш негайно, я її застрелю. Маєш дві секунди!

Я прикипів поглядом до Юдіт і відразу помітив, як розширилися її очі. Повернув голову. Позад мене з темряви виринув Юсеф Мардал. Він ступав недбалою, вайлуватою ходою, ніби на прогулянку вийшов. У руках — сокира.

— Привіт, кицю! — сказав він. — Злазь звідти!

— Я чекала на тебе! Я знала, що ти прийдеш! — промовила Юдіт з ніжністю і дитинячою довірливістю.

— Стій! — крикнув Рікард Гарріс. — Не рухайтеся, інакше вона помре!

Його голос тремтів, він тримав на оці Юсефа й не відводив цівки рушниці від Юдіт.

Юсеф уп’явся поглядом в Рікарда.

— Ти ж знаєш, що не натиснеш на гачок, — спокійно сказав він. — Духу не вистачить. Забракло духу десять років тому, забракне й нині.

— Т... т... ти...

Перш ніж Рікард Гарріс зумів видушити з себе слова ненависті, Юсеф накинувся на нього. Він рухався блискавично, м’яко, мов кіт, рвонув уперед, запускаючи в смертельний політ сокиру, але не встиг. Ніхто в світі не зміг би встигнути. Він промчав заледве кілька метрів, цілком співмірні з безмежним Атлантичним океаном. Рікардові ж достатньо було на кілька міліметрів рухнути вказівним пальцем, і він це зробив.

Вистріл оглушив.

Юдіт на частку секунди зависла в повітрі, а тоді впала мішком додолу, немов зненацька обірвалися усі нервові ниточки між мозком і тілом.

Я припав на коліна біля неї, вона ще жила. Набій дробу поцілив їй в обличчя. Нижньої щелепи, по суті, не було, один бік шиї — розтерзана, кривава плоть. Я здер з себе светр, притиснув до відкритої рани, але марно. Кров миттю просочилася крізь светр і закрапала на бетон.

Очі Юдіт були розплющені. Вона дивилася не на мене, а десь поза моїм плечем — там стояв Юсеф. Спробувала щось сказати, та не змогла. Я подумав, що колись її очі нагадували мені колір неба раннього ранку.

Але не тепер.

Тепер вони затяглися паволокою, зблідли, почали згасати й згасли.

Я з натугою звівся на ноги.

Юсеф закляк на місці, втупившись поперед себе невидючим поглядом.

— Мертвий? — запитав я, киваючи на Рікарда Гарріса, який лежав долілиць з неприродньо виверненою шиєю.

— Сподіваюся, — Юсеф копнув ногою тіло. — Сволота вбив мою сучку!