Той, хто вбиває

Розділ 53

— Я вимушена просити про слухання за зачиненими дверима, — сказала Ґабріеллє Соммер.

Сьогодні вона поводилася уже не так зверхньо, як два дні тому, однак мала дуже похмурий і зосереджений вигляд.

— Адвокате? — запитав суддя Нільсен втомленим голосом.

Не тому втомленим, що не виспався, він завжди так говорив. А ще він зазвичай сидів, стискаючи руками голову, ніби його мучив жахливий біль голови. На початках мені було його шкода, а потім звик.

Маленька судова зала була вщерть заповнена журналістами. Якось вони розкопали інформацію, що тут щось затівається. Як, уявлення не маю. Адвокатів часто звинувачують у зливі інформації пресі, іноді справедливо, але насправді набагато частіше чутки просочуються з поліції. Цього разу проговорився не я, наука не минула мені даром.

Я підвівся.

— Я проти «зачинених дверей» і протестую проти клопотання прокурора, — сказав я і виголосив свою традиційну промову про те, яку важливу суспільну функцію виконують медії, і що вони є головними гарантами справедливого судочинства.

— Двері зачиняються, — оголосив суддя, ніби кондуктор берґенського фунікулера, щойно я сів на місце.

У відповідь — колективний стогін розчарування і злості з лав преси.

Коли зала спорожніла, і залишилися лише ті, хто мав залишитися, суддя Нільсен обернувся до мене.

— Вашого клієнта не привезли, Бренне?

— Ні, ваша честь. Немає потреби, лише зайве витрачання коштів на доставлення до суду.

— Прокуроре?

— Погоджуюся з адвокатом, — сказала Ґабріеллє Соммер.

— Прекрасно! Надаю слово адвокатові Бренне для короткого обґрунтування, суддя потер очі, позіхнув. — І коли я кажу «коротко», то це коротко.

— Так, ваша честь, — погодився я. — З цим треба швидко закінчити. Як уже відомо суду, Юсеф Мардал засуджений за вбивство Барбари Бломберґ, вирок оскаржений в суді другої інстанції. За статтею 187 кримінального кодексу, Мардал підлягав подальшому триманню під вартою. Але сталося нове вбивство, і це дає підстави сумніватися у справедливості вироку. Жінка на ім’я Геллє Мьорк була знайдена у вівторок увечері мертвою у своєму будинку, її...

— Її знайшов адвокат Бренне, і, наскільки я розумію, уже тільки з цієї причини він мав би бути відсторонений від захисту через можливу особисту зацікавленість, — жовчно процідила Ґабріеллє Соммер.

Суддя Нільсен аж ніби прокинувся від цих слів, запитально глянув на мене.

— Це правда, адвокате Бренне?

Я кивнув.

— Так, я її знайшов, але я не є адвокатом у справі вбивства Геллє Мьорк, тому нема ніякого сенсу говорити про мій відвід. Не бачу жодних підстав, чому я не можу представляти інтереси Юсефа Мардала тут і тепер.

— Гм, — Нільсен за мить замислився. — Дуже тонка межа, але продовжуйте, Бренне.

— Усе вказує на те, що Геллє Мьорк і Барбару Бломберт убив той самий злочинець. Спосіб убивства однаковий в обох випадках. Обидві жертви були задушені синьою нейлоновою мотузкою ідентичної якості.

— Ми говоримо про тип мотузки, яку можна купити в крамницях по всій країні, — урвала мене Ґабріеллє Соммер.

— Імовірність того, що двох жінок в одному місті задушили в однаковий спосіб різні злочинці, мікроскопічна, — вів я далі.

Я вже хотів просити суддю втрутитися, не дозволити прокуророві без кінця мене перебивати, але передумав. Хай собі.

— Спосіб убивства став відомий загалу завдяки неймовірно широкому висвітленню кримінальної справи проти Юсефа Мардала в пресі, — завважила Ґабріеллє Соммер. — Будь-хто міг його наслідувати.

— Так звані вбивства-наслідування трапляються у фільмах та детективних романах, а не в реальному житті, — заперечив я. — Хоча те, що каже прокурор, теоретично можливе.

— Надзвичайно реальна можливість, — знову втрутилася Ґабріеллє Соммер. — Докази проти Юсефа Мардала, надані в міському суді, були незаперечними і...

Тепер прийшла моя черга перебивати.

— Це могло б бути теоретично можливо, якби не одна маленька деталь. Деталь, про яку не згадувалося у медіях і яка не прозвучала в суді, бо ніхто не надав їй значення.

Ґабріеллє Соммер мала розгублений і трохи роздратований вигляд. Вона запідозрила, що йдеться про щось таке, до чого вона не підготовлена, і це їй дуже не подобалося.

Я обійшов стіл, подав судді стосик документів, а потім такий самий стосик поклав перед Ґабріеллє Соммер.

— Я хочу показати суду чотири фотографії. Перша — з вітальні, де було знайдено тіло Барбари Бломберг. На роялі стоїть предмет, який, як я припускаю, є родинним фото в рамці. Не знаю, хто на ньому зображений, але це й не має значення. Хочу звернути увагу суду, що дві фотографії лежать донизу зображенням.

Суддя Нільсен одягнув окуляри, довго вивчав світлини.

— Куди ви хилите, пане Бренне?

— Дайте мені лише одну хвилину, ваша честь.

— Та це... — почала Ґабріеллє Соммер, але чи то Нільсена зацікавили фото, чи йому нарешті стало досить безконечних утручань прокурора, але він різко поставив її на місце.

— Дайте адвокатові Бренне договорити, потім прокоментуєте!

Я зняв зі стосика новий аркуш.

— Це фото зроблене майже на тому ж місці, але вже бачимо, що обидві фотографії, які перед цим лежали лицем донизу, гарно поставлені, як і належить. Вочевидь, криміналісти, які досліджували всі поверхні в помешканні, поставили їх, не замислюючись, як вони стояли досі. Але й це не так важливо. Важливо те, що ми можемо побачити мотив на обох фото. Це — дитячі фото жертви.

— Так, я бачу, — сказав Нільсен. — Однак не вловлюю, у чому заковика.

— Погляньте на інший документ, з іншого місця злочину, — сказав я. — На нічному столику Геллє Мьорк також стояла фотографія у рамці. Як бачите, вона теж лежить зображенням донизу, — я прокашлявся, ковтнув води й повів далі: — Випадково я бачив це фото раніше. Сьогодні вранці я попросив криміналістів передати його мені. Як і на попередній фотографії, тут зображено маленьку дівчинку, найвірогідніше покійну сестру Геллє Мьорк. Зрештою, хто саме зображений, несуттєво. Суттєво, що на обох місцях злочину знайдено дитячі фотографії, і лише вони перевернуті донизу зображенням.

Ґабріеллє Соммер таки урвався терпець.

— Та це сміховинно! Те, що світлини лежать лицем донизу, чиста випадковість. Мабуть, перекинулися під час боротьби, яка, скоріш за все, зав’язалася між убивцею та жертвою.

Я похитав головою.

— Не думаю... Якщо приглянетеся уважніше, помітите, що всі предмети поблизу не розкидані. Ні, це зроблено навмисне.

— Але ж навіщо?! — запитала Ґабріеллє Соммер. — З усіх відомих мені притягнутих за вуха теорій ця найбільш ідіотична!

— Бо вбивця не міг убивати перед портретами, які свідчать, що жертви були колись маленькими невинними дітьми.

Суддя Нільсен застережно підняв руку, закликаючи нас замовкнути, а тоді почав уважно вивчати фотографії. Після довгого мовчання він підвів голову й пильно глянув на мене.

— Хай вам чорт, Бренне, але ви, здається, маєте рацію. Якийсь душевно вразливий убивця... Ким би він не був, мушу визнати, що це не ваш клієнт. Занадто багато схожого в обох убивствах, щоб бути випадковістю. Якщо я правильно розумію, прокуроре, немає ніякого сумніву, що Юсеф Мардал сидів у в’язниці на момент скоєння останнього вбивства?

Ґабріеллє Соммер сиділа, мов оглушена, але здаватися наміру не мала. Вона наполягала, що існує небезпека уникнення покарання, говорила про необгрунтовані ризики, про те, що не можна звільняти Юсефа Мардала, бо він небезпечний чоловік, пістолет зі знятим запобіжником, нерозірвана граната; вона просила більше часу для дорозслідування, вона благала, сварилася і переконувала, але марно. Більшість людей навіть не здогадуються, що судді понад усе бояться ймовірної судової помилки, та ще й допущеної у своєму суді. Саме це занюхав суддя Нільсен — ледь вловний запах скандалу, а він не мав ні найменшого бажання допустити, щоб такий скандал вибухнув насправді.

— Я наполягаю на відкладенні терміну виконання! — вигукнула Ґабріеллє Соммер, коли суддя закінчив читати ухвалу, за якою Юсеф Мардал негайно ставав вільною людиною.

Останню свою надію вона покладала на те, що суд таки погодиться на тримання Юсефа під вартою, доки окружний суд вивчатиме справу. Але суддя Нільсен заперечно похитав головою.

— Відхилено! — рішуче сказав він, ледь дочекавшись, коли прокурор виговориться.

Я отримав реванш, але, доки журналісти вилися біля мене зграями, сподіваючись на коментарі стосовно нового, сенсаційного розвитку подій, я, на превелике своє здивування, відчув, що не надто тому радий. Не відчув навіть натяку на тріумф. Лише полегшення, порожнечу й мульку тривогу.

Юсеф, який, можливо, зґвалтував мою кохану жінку, ще впродовж дня стане вільним — завдяки мені. Геллє померла і забрала правду з собою у могилу.

А десь на волі ходив злочинець, який скоїв подвійне вбивство.

Я повернувся до контори й зателефонував Юсефові Мардалу.

— Добре, — тільки й сказав він, коли я повідомив йому, що може збиратися додому. — Давно час...

Ні подяки, ні слова похвали, але мені було байдуже.

— Не надто задирай носа, Юсефе! Тебе ще не виправдали, — сказав я, хоча знав, що це вже формальність.

Він засміявся.

— Ще почуємося, Бренне! — і поклав слухавку.