Той, хто вбиває

Розділ 18

Я бачив безліч фотографій з незчисленних місць злочину. Фотографії останків жертв, полишених слідів — покинутої оболонки змії, яка змінила шкіру. На них уже немає того, що робило людину людиною, тому стає начеб простіше ставитися до таких світлин.

Але цього разу все було інакше, бо я знав Барбару Бломберґ за життя. Зазвичай жертви — це анонімні долі у світі, переповненому іншими анонімними долями, а Барбара приходила до мене в контору, сиділа на вутлому стільці для відвідувачів, розмовляла зі мною, дивилася на мене своїми спокійними сірими очима, ввічливо сміялася з моїх не надто дотепних жартів. Щоправда, на фото була не зовсім вона, її важко було впізнати.

Барбара лежала на підлозі у вітальні зовсім гола. Розкидані руки. Одна нога зігнута в коліні, ступня другої, випростаної, ноги вивернута назовні. Хтось вдарив її по голові з лівого боку, сильно вдарив, аж шкіра репнула й проступила свіжа кров.

На фото видно молоток, який лежав на підлозі за кілька метрів від тіла. Маленький, звичайний молоток, який можна купити в будь-якій крамниці мережі Клас Ольсон за сотню крон.

Але Барбара загинула не від цього, від удару молотка вона лише втратила свідомість. Принаймні так написано у висновку патологоанатома. Доки вона, безпомічна, лежала на підлозі, убивця двічі обмотав її шию мотузкою і зав’язав двома звичайними вузлами. І задушив.

Я уважно роздивлявся синюшне обличчя, майже чорний язик, висунутий з-поміж потемнілих губ, одне око напівзаплющене, друге зовсім розплющене — обидва підтекли кров’ю від напруги смертельної боротьби. Хочу вірити, що патологоанатом мав рацію, і вона була без свідомості, коли її убивали.

Я так поринув у свої думки, що помітив Сюнне, аж коли вона зайшла в кабінет.

— Привіт! Чула, що твій клієнт загримів за ґрати на чотири тижні.

— Загримів.

— Він убив?

— І це питає юрист? Невинний, доки не доведено протилежне.

— А сам що думаєш?

— Навіть не знаю, що сказати. Я тільки почав вникати в деталі. Навіщо йому її убивати? Вона була йому корисною, важливою для його кар’єри, а Юсеф Мардал, мені здається, амбітний чоловік. Щось не в’яжеться.

Сюнне схилилася на стіл, простягнула довгий палець з червоним полакованим нігтем і обернула теку з фотографіями на дев’яносто градусів. Скривила бридливу гримасу.

— От дідько!

— Так, не надто гарні картинки.

Сюнне не могла відвести погляду від фото.

— Цікаво, що змушує нас роздивлятися подібні фотографії, незважаючи на жахіття?

Я згорнув теку.

— Така наша природа, мабуть. Відраза й завороженість водночас.

— Мабуть, — задумливо промовила Сюнне. — Розумію ставлення пані Сьоренсен до преси, яка полює за такими фото.

— Feeding frenzy, — сказав я. — Шал пожирання. Вони атакують мене телефонними дзвінками, але я не маю, що дати. Доведеться їм голодними йти спати.

— У будь-якому разі, завтра твій портрет з’явиться у газетах.

— Я точно знаю, хто з’явиться на першій сторінці — Юсеф. Вони не могли не піддатися спокусі виставити його в повному блек-метал-екіпіруванні.

Сюнне засміялася.

— Твоя правда! Але як ти думаєш, чи заведе поліція на нього справу? Чи звинуватять його?

— Надто далеко забігаєш... Поки що на це схоже.

— Тому ти такий задоволений?

— Задоволений? Я б так не сказав. Це цікава справа, ба більше, ця справа може врятувати наш фінансовий стан.

Сюнне усміхнулася і кивнула головою.

— Маю надію, ти не помиляєшся, Мікаелю.

Я далі сидів над документами. Не знав лише одного: як про вбивство стало так швидко відомо. Барбара жила самотньо. Її тіло могло пролежати багато днів, навіть тижнів, доки хтось забив би на сполох. Таке вже траплялося раніше.

Я гортав папери, не побачив жодного звіту про злам помешкання, та, зрештою, знайшов відповідь у стенограмі одного з допитів свідків.

Вхідні двері були відчинені. Сусід поблизу почув, як вони гупають на сильному вітрі. Він не полінувався піти й перевірити, у чому річ, і вже з коридора помітив мертве тіло на підлозі.

Мабуть, убивця погано зачинив за собою двері, подумав я. Видно, вилетів, охоплений панікою, коли до нього дійшло, що він накоїв. І все ж я не бачив, як цей факт міг допомогти мені. Поки що не бачив. Юсеф Мардал не видавався мені типом, який швидко втрачає голову.

Я знову розклав теку з фотографіями, ще раз ретельно все передивився.

Чи був Юсеф здатний на таку жорстокість? Носив у собі аж таку лють?

Я розумів, що знав про нього надто мало, аби відповісти на своє запитання. Поступово знання прийде, я мушу довідатися про нього якнайбільше: ким він був, які мрії виношував, що могло довести його до шалу. Я зробив ще одну позначку в нотатнику.

«Прочитати „Залізні легені“!» записав я собі нагадування великими літерами.

Записав і згадав інше. «Я ж користувався презервативом», — прошепотів він до мене. Я ще раз проштудіював теку з фотографіями, помітив ледь видний синець на одній груді, другий синець — угорі стегна. Розгорнув звіт судово-медичної експертизи. Лікар-патолог також завважив гематоми. А ще невеликі розриви, у вагіні та в анусі.

«Рани спричинені ймовірним зґвалтуванням», — написав він у рапорті.

Ніяких згадок про сперму в вагіні, анусі, гортані чи інших частинах тіла. Де ж вони знайшли ту сперму, і приголомшили мене цим відкриттям ще на судовому слуханні? Тоді я не зосередився на інформації, не мав часу так далеко загадувати дорогою на засідання суду. Мені лише запам’яталося, що сліди сім’яної рідини знайшли на місці злочину, і, якщо вірити тесту ДНК, вони, безсумнівно, належали Юсефові Мардалу. Я гарячково гортав виписки, звіти й аналізи, доки нарешті знайшов.

Виявляється, сліди виявили на канапі. Маленьку пляму на оббивці. Ото й усе, але цього було достатньо, щоб посадити Юсефа Мардала щонайменше на чотири тижні в тюрму. Можливо, й на довше, якщо не трапиться чогось драматичного. Чи мала поліція достатньо доказів проти нього, щоб висунути обвинувачення і засудити, ще велике питання, але жодного сумніву — вони мали вагомі причини для підозр й утримання під вартою.

Якщо я не знайду інших суттєвих доказів.

Я схопив телефона і зателефонував в Управління поліції. Не здивувався, що Ґюннар Маркюссен досі сидів у своєму кабінеті. У слідчих часто бували ненормовані робочі дні, надто коли йшлося про вбивство.

— Слухаю, Бренне, — сказав він сухо. — Твій клієнт хоче зізнатися чи ти телефонуєш просто побазікати?

— Адам Лід, — коротко кинув я.

— Хто?

— Небіж Барбари. Який утратив би спадок, якби не її смерть.

— Ага, справді. Вибач, довго засидівся і втомився. То що з ним?

— На противагу моєму клієнтові, Адам Лід мав мотив.

— Мав, але, на біду тобі й твоєму клієнтові, він не вбивав своєї тітки.

— Певний?

Маркюссен позіхнув у слухавку.

— Певний? Так. Він один з найімовірніших кандидатів, тому ми ретельно перевірили все, з ним пов’язане. Чоловік має алібі.

— Неспростовне алібі?

— На те скидається. Пообіддя і вечір він провів у компанії трьох або чотирьох інших осіб, не пригадую докладніше, скільки їх було. Головне інше — усі присягаються, що були разом з Адамом Лідом у час скоєння вбивства. Чого ще треба? Вибач, що розчарував тебе!

Щось не видавався він засмученим.

— Нічого подібного в документації я не знайшов.

— Ну, не нафантазував же я. Або ти не догледів, або запис допитів ще не долучили до справи. У кожному разі, про Адама Ліда можеш забути.

Я подякував і поклав слухавку. Треба закруглятися на сьогодні. Зайве стресувати заздалегідь. Минуть місяці, доки справа закінчиться. Ще буде доволі часу перебрати всі деталі, і не раз. Ще буде доволі часу, щоб знайти слабку ланку в ланцюжку поліцейських доказів, щоб продумати різні гіпотези; ще раз і ще раз перевірити алібі Адама Ліда й, можливо, перевести слідство на пошук інших підозрюваних. Я покинув теки на столі, одягнув пальто й подався додому.

Піднімаючись довгим Кальфарським схилом упіймав себе на тому, що насвистую собі під ніс. Уперше за тривалий час почувався бадьорим, жвавим і життєрадісним. Усім своїм єством відчував, що нарешті допався до справи, на яку так довго чекав.

Резонансна справа.

Для когось, напевно, це було б дивно й гротескно, але для адвоката нема нічого ліпшого на світі за вбивство. Бо це надзвичайний виклик. Задля таких справ я живу. І — що також важливо — саме з таких справ я живу.