Той, хто вбиває

Розділ 21

Я заздалегідь повідомив Юдіт телефоном, що зазирну до неї, та, коли приїхав, не застав удома. Доки чекав, роздивлявся присадибну ділянку. За будинком, під дашком, стояли три автомобілі, більше чи менше поіржавілі й попсуті; один з них — старе «вольво» — стояв без коліс. Навколо розкидані запасні частини, стара пральна машинка, гаражні й садові інструменти.

На жорстві скрипнули колеса велосипеда. Я озирнувся.

— Привіт! — гукнула Юдіт. — Довго чекали? У мене закінчилися цигарки.

Віддалік за нею спроквола дріботіла риссю Моллі, причалапала до мене, обнюхала штани й лягла просто під ноги. Видно, визнала мене за давнього друга.

— Ні, недовго. Щойно приїхав, — відповів я.

Юдіт недбало прихилила велосипед до стіни, той зісковзнув і перевернувся, але вона навіть уваги не звернула.

— Зійдемо до моря? Сьогодні гарний день... — запропонувала жінка.

Протоптана стежка вела через гайок позаду будинку, униз до невеличкої бухти, яка мерехтіла між стовбурами. На вузькій стежині не було місця для двох поруч, тож ми йшли мовчки. Юдіт попереду, відразу за нею — Моллі, а я замикав процесію. На березі стояли рядком три ветхі, перекособочені повітки для човнів. Я сів на кам’яний мур, низьке сонце різало очі, мов ножем. Юдіт припалила цигарку, не сідала.

— Це також ваша власність?

— Лише одна повітка. Ота, що праворуч. Колись ми тримали там човен на весла, любили кататися дітьми.

— Це дім ваших батьків?

— Так.

— Гарне, мабуть, було тут дитинство!

Юдіт скоса глянула на мене з-під чорної гривки.

— По-всякому було. Я завжди тут жила.

Вона присіла навпочіпки, перебираючи пальцями камінці, вибрала найкращий і послала його «млинцем» по водній гладіні. Камінчик довго стрибав блискучою поверхнею, доки згасла інерція, і він затонув. Моллі гавкала, гасаючи туди й сюди берегом.

— Я так розумію, поліція приїжджала сюди побалакати з вами.

— Так.

— Ви сказали їм, що в день убивства Барбари Юсеф увесь час був удома.

— Так.

— Але ж його не було. Він був у неї. Сам мені розповів.

Юдіт мовчала.

У сонячних блищиках на морській поверхні важко було роздивитися вираз її обличчя.

— Навіщо ви сказали, ніби він нікуди не виходив з дому? Він вас попросив?

— Ні, — Юдіт Мардал потрясла головою. — Не тому. Я просто помилилася. Аж згодом помітила помилку. Того дня я була в своєї тітки, іноді її провідую, допомагаю в господарстві. З Юсефом ми про це зовсім не розмовляли.

— А про вбивство розмовляли? Барбара ж була його наставницею... чи як це назвати?

Вона знову похитала головою.

— Я її майже не знала. З нею спілкувався лише Юсеф. Я далека від книжок...

Я повагався якусь мить, перш ніж запитати:

— А ви знали...

— Про що?

— Що Юсеф мав інтимні стосунки з Барбарою?

— Інтимні стосунки?

— Ну, може не зовсім стосунки, але секс того дня, коли її вбили, таки мав.

— Він так каже?

Її пальці з обгризеним нігтями сували вгору-вниз замок куртки, торкалися шраму на верхній губі. Вона мала худі, поцятковані веснянками руки. На пальцях жодного перстня.

Я кивнув.

— Ні, я цього не знала... Я бажала б... — нарешті промовила вона дивно чужим голосом і замовкла.

Більше Юдіт не озвалася, просто стояла, переносячи вагу з однієї ноги на другу, немов сором’язлива дівчинка.

Порив вітру збрижив блискучу гладінь води.

— Може, ходімо до будинку? — сказала вона, загорнувшись в куртку й притримуючи комір під шиєю.

Юдіт знову йшла попереду, а за нею — Моллі.

— Хочете кави чи ще чогось? — запитала вона, коли ми порівнялися з автомобільним мотлохом під дашком.

— Ні, дякую, це зайве. Я узяв би ще якийсь одяг для Юсефа. Може, підшукаєте щось.

— Зараз подивлюся... — Юдіт затнулася на хвилинку. — Поліція знову хоче зі мною зустрітися.

— Ви знаєте, що не мусите розмовляти з ними, якщо не бажаєте?

— А як мені вчинити, на вашу думку?

Її брехня — якщо це була брехня — не допомогла Юсефові, радше навпаки, але я промовчав.

— Найкраще розказати їм, що ви були в тітки й пояснити непорозуміння.

Юдіт припалила нову цигарку від недокурка, звела на мене очі. І знову мене вразила блідість її шкіри під чорної гривкою. Я почувався незатишно, але не міг збагнути, чому. Може, через наче оголений вираз обличчя, коли я сказав, що її чоловік переспав з іншою жінкою.

— Ви ж розумієте, що Юсеф невинний? — запитала вона.

— Я на це сподіваюся. А в такому разі я певний, що...

— Ні, — похитала вона головою. — Не відмахуйтесь від моїх слів. Я не просто так кажу. Він невинний. Я його знаю, ми разом, відколи мені виповнилося шістнадцять років. Він... Юсеф має свої недоліки, але він не вбивав. Я знаю, цього він не робив.

Я кивнув, трохи розгублений від її несподіваного запалу.

— Гаразд, — сказав я.

— Мені скоро дозволять його провідати? — вона без жодного переходу повернуся до своєї звичайної манери розмови.

— Я поцікавлюся у поліції, але не розраховував би на це до закінчення суду.

Юдіт замислилася.

— Скажіть йому, що я зовсім не маю грошей.

— Юсефові ніяк допомогти вам грошима з тюрми, — поволі карбуючи слова, сказав я.

— Може, він десь у хаті заникав. Він так часто ховав. Я уже все обшукала і не знайшла. Просто запитайте!

— А з чого ви обоє живете?

— Юсеф заробляє гроші музикою. Іноді купує старі автомобілі, реставрує їх і потім дешево продає.

— Я поговорю з ним, — пообіцяв я. — Якщо не вийде, звернуся до видавництва по аванс. Книжка продається наче добре.

Юдіт глянула на мене зі щирим здивуванням, ніби не вірила, що за якусь писанину платять гроші.

— Правда?

— Правда... Я звернуся до видавця, якщо хочете.

— Було б чудово.

Жінка припалила ще одну цигарку, випустила з рота тоненьку цівку диму. Звично уникала дивитися у вічі, зачепилася за щось поглядом десь над моїм плечем. Колір її очей нагадав мені західний пруг неба раннього зимового ранку.