Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 16

Дружину Мардала звали Юдіт. Вона розмовляла так тихо, що я ледве чув її у телефонній слухавці.

— Тут трохи поганий зв’язок. Можете говорити голосніше? — попросив я.

На лінії щось затріскотіло, і нарешті пробився її голос. Може, вона тримала слухавку далеко від рота.

— Я питала, чи Юсеф повернеться сьогодні додому.

— Ні, щойно повідомили про його арешт, — сказав я.

— І що тоді? Що буде завтра?

— Суд.

— Що вони кажуть? Що він накоїв?

Я не вмів знайти милосердного формулювання.

— Його підозрюють в убивстві Барбари Бломберг.

Жінка довго мовчала.

— Ви мене чуєте, Юдіт?

— Так, — я чув її протяжне й тремтяче дихання. — Так, я слухаю... Господи!

— Усе буде добре, — сказав я і сам відчув, як безсенсовно звучали мої слова. — Ви могли б зібрати йому чистий одяг і туалетні речі.

— У тюрму?

— Ні, в камеру попереднього утримання в поліції.

— Зараз? Увечері? Я не знаю...

— Йому це потрібно, Юдіт, — наполіг я.

— Поліція забрала наші авта.

— Ходять автобуси.

— Тоді я не встигну повернутися додому до темряви.

— Ви ж не...

— Я ніколи не виходжу з дому в темну пору, — урвала вона мене.

Я подумки вилаявся.

— Скажіть вашу адресу! Я приїду й заберу все, що треба...

По радіо передали штормове попередження. На мості Нургордаланнбрюа вітер несамовито теліпав автом. Я міцно вчепився в кермо. Мені діткнуло неприємне відчуття, які ж ми вразливі супроти шаленства сил природи. Світла Кнарвіка ледь виднілися в далечі, за завісою дощу, що сунув на місто.

Увійшовши в крутий поворот, я ледь не збив оленя, який перебігав дорогу. Їхня популяція збільшилася не лише на узбережжі й материку, але навіть на островах. Олені завдавали великої шкоди власникам садів. Хоч і нечасто траплялося їх бачити, мені подобалися ці тварини, та не тоді, коли налітаєш на них на великій швидкості в темряві.

Нарешті я знайшов потрібну адресу й очманів. З якогось дива я сподівався побачити маленьку стару хатину або скромний котедж, але ніяк не величезну дерев’яну віллу, збудовану в швейцарському стилі, в оточенні могутніх дубів.

Я поставив авто на під’їзній алейці й бігцем кинувся до дверей. Доки Юдіт Мардал відчинила і впустила мене в коридор, голова вже встигла змокнути.

— Привіт! — простягнув я руку й додав: — Мікаель.

— Я здогадалася, — сказала вона, ігноруючи мою усмішку. — Мене звуть Юдіт.

Її долоня була тепла і суха на дотик. Вона ходила боса, мала довге чорне волосся, гривка спадала на очі. Побачивши її, я на мить згадав себе молодим. У її постаті було щось вільне, нескуте, ніби вона тримала в собі якусь мелодію і рухалася під її звуки. Спершу я подумав, що Юдіт значно молодша за Юсефа, але потім помітив тоненькі складки навколо рота й мереживо зморшок навколо очей — перше враження виявилось оманливим.

— Я спакувала Юсефові кілька речей, — сказала вона, простягаючи целофановий пакет.

До хати не запросила.

Я швидко переглянув пакунок, завважив, що вона поклала щітку до волосся.

— Усе це, звісно, годиться, але добре було б покласти чисту сорочку для завтрашнього суду.

— Так, я забула...

Я дивився їй услід, доки вона піднімалася сходами на другий поверх. Чекаючи, розглядався навкруги. Черевики й чоботи розкидані на підлозі, купа курток навалена на стільці, пилюка в кутках і невідкриті конверти з рахунками й рекламою на столику в коридорі. У хаті тхнуло собакою. І він не забарився. У коридор вийшов, чалапаючи лапами, великий, з густим чорним хутром пес.

— Привіт! — сказав я йому, простягаючи руку.

Пес ретельно її обнюхав, а потім лизнув.

Я почув кроки Юдіт, раз крок збився з ритму, ніби вона на секунду втратила рівновагу. Жінка зійшла донизу з чорною сорочкою в руках, охайно згорнула її і поклала в пакет.

— Іди на місце, Моллі, — звеліла вона собаці, і Моллі слухняно повернулася до кімнати.

— Чудово! Мені треба квапитися, щоб встигнути до міста, перш ніж розгуляється шторм.

Відколи я прийшов, вона жодного разу не перестрілася зі мною поглядом. Здавалося, ніби не наважувалася або не хотіла дивитися у вічі. Трапляються такі люди. Вони інстинктивно намагаються стати невидимками.

Зрештою, Юдіт таки звела на мене посоловілі очі, і я зрозумів, що вона пила. На верхній губі я помітив білу смужку, шрам, на який раніше не звернув уваги — ніби хтось давно роздряпав усю губу. Юдіт була вродливою жінкою, і цей невеличкий ґандж, на диво, додавав їй іще краси.

— Що буде з Юсефом? — запитала вона.

— Я вже казав: завтра суд. Поліція хоче взяти його під арешт.

— Надовго?

Я стенув плечем.

— Важко сказати. Гадаю, до кінця слідства. Для початку проситимуть чотири тижні.

Юдіт похнюпилася.

— Ті ідіоти самі не знають, що роблять. Ви не могли б його витягти звідти під підписку про невиїзд чи як воно там називається?

— Боюся, у цьому випадку це нереально. Але я поверну його вам за найменшої можливості. Ви могли б попросити когось пожити з вами, тим часом?

Юдіт здивовано глянула на мене.

— Пожити? Тут? Нащо? Не думаю, що Юсефові сподобалось би...

— Я просто подумав, якщо ви боїтеся темряви...

— А, це... Усе нормально, доки я не виходжу за поріг. Страшно стає надворі... Юсеф каже, що я собі науявляла бозна що...

Вітер надворі подужчав. Він налітав скаженими шквалами, щоразу наганяючи хвилі дощу. Я сів за кермо, увімкнув двірники на повну швидкість, бо злива всуціль заливала передню шибу; обережно розвернувся на подвір’ї. У світлі фар щось майнуло.

Я з розгону натиснув на гальма, відчинив бокове вікно, виставив надвір голову. Дощ ударив в обличчя і майже засліпив мене, та все ж я помітив примарну тінь, яка зникла в темряві. Мабуть, ще один олень, вирішив я.

Я підняв шибку, витер лице рукавом куртки й подався додому.