Як і передбачила Сюнне, останні тижні перед судом минали, на прикрість, дуже швидко. Я мотався між конторою і тюрмою ледь не через день. Дедалі більше вбачав у цьому потребу. Юсеф Мардал хоч і був людиною з інтелектом, але мав свої слабкості.
Слабкості, від яких адвокатові хронічно боліла голова.
— Так, суд — це вистава, — сказав я. — Але маєш зрозуміти, що в цій виставі не ти головна дійова особа. Ти граєш у ній маленьку другорядну роль.
— Не розумію, навіщо ти це кажеш. Обвинувачення висунули не комусь сторонньому, а саме мені. Моє життя і моє майбутнє поставлені на карту!
— Саме тому ти повинен слухатися мене. Суд у кримінальній справі — не дискусійний форум! Ти не маєш прагнути перемоги в дебатах, не смієш демонструвати, що ти розумніший за прокурора. Це — категорична заборона. Ролі розподілені так, що ставити запитання — виняткове право прокурора, а тобі на них відповідати. З досвіду знаю, що моїм клієнтам, які звикли до зверхності та владності, така поведінка дуже нашкодила. Вони вважали, що можуть грати на своїх умовах, але так ніколи не буває.
З виразу обличчя Юсефа було видно, що я його не переконав.
— Послухай, почав я знову. — Нечасто мені випадає іти в суд з кримінальною справою, яка має шанси на виграш. Ти навіть не уявляєш, який це винятковий випадок. Зазвичай, за законом, прокуратура припиняє подібні провадження. Вони не доводять до суду справи, у виграші яких не впевнені. Я намагаюся тобі донести, що в нас добрі шанси, однак ми маємо свою ахіллесову п’яту, і це — ти, чи радше — твоє «еґо». Якщо зробиш, як я прошу, і приймеш за даність, що це — моя арена, а не твоя, то, можливо, мені вдасться врятувати твою шкіру.
Юсеф, немов здаючись, підняв обидві долоні.
— Згода, пане адвокате! Не гарячкуй!
— Ти добре почув, що я сказав, Юсефе?
Той засміявся.
— Звісно, почув! Ти мусиш навчитися розслаблятись, Бренне, — Юсеф відхилився на спинку крісла, зверхньо дивлячись на мене.
— Я розслаблюся, коли матимемо виправдальний вирок, — буркнув я роздратовано.
— Як справи зі свідками? Маєш готовий список? — запитав Юсеф.
— Ще не зовсім. Юдіт свідчитиме, це однозначно.
— Навряд чи з неї буде багато користі... Хто ще?
— Адам Лід є у списку, але, як я вже казав останнього разу, він не свідчитиме. Його алібі виглядає незаперечним.
— А Тулоси?
— Я заніс їх до списку, ось тільки не певен, чи є сенс їх допитувати.
— Чому ж, не бачу проблеми... Ще хтось?
— Так, маю намір викликати свідком Геллє Мьорк.
— Геллє? Геллє Мьорк? Яка з неї користь? Не бачу потреби!
Раптом мені урвався терпець. Я місяцями обережно й скрадливо ступав навколо нього, щоб, не дай Боже, не спровокувати, намагався не суперечити, але тепер йому було вже надто пізно міняти адвоката. Суд ніколи не погодиться. Це була втішна думка.
— Дозволь мені займатися стратегією та списком свідків, Юсефе. Це моя робота, і я знаю, що потрібно. Зосередься на своєму свідченні в суді, окей?
Юсеф глянув на мене поглядом, який важко було витлумачити, і здвигнув плечами.
— А мені що... Ти ж адвокат! Хочеш так, то буде так!
— Ось і чудово. До речі, я прочитав твою книжку.
Юсеф просвітлів на обличчі.
— Справді? Сподобалася?
— Дуже добра книжка. З біса, жахлива, але добре написана.
— Усе, чим я займався досі — музика й усяке інше, — було лише прологом. Література — ось моє! На світі стільки байдужої писанини, якоїсь афектованої дурні. Майже ніхто не описує життя таким, яким воно є насправді. Моя творчість важлива. Я той голос, якого бракувало в літературі.
Він палав, збуджено говорив, коли мова заходила про його творчість, ніби його щонайменше покликано вищими силами до великої місії. Та, мабуть, Юсеф був надміру самозакоханим чоловіком з великими амбіціями.
Я вагався, чи казати, але таки зважився.
— Оповідання про маленького хлопчика...
— «Адвент».
— Так.
— Що тебе цікавить?
— Щось у новелі не таке, інакше. Мені цікаво, наскільки вона автобіографічна...
Юсеф Мардал здивовано глянув на мене.
— Чи той хлопчик — я?
Я кивнув.
— Маленький хлопчик — це ми всі, — промовив він. — Ми всі самотні. Ніхто з нас не отримує того, чого потребує. Ось що рухає нами в житті. І що рухає усім Всесвітом...