Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 59

— Співчуваю з приводу смерті Гєллє Мьорк, — сказав Сонцесяйний. — Я знаю, ти був небайдужий до неї.

— Так, небайдужий.

А що було ще казати?

— Прикро... І прикро, що знайти її тіло випало саме тобі. За роки роботи в поліції я надивився на трупів — убивства, самовбивства, нещасні випадки. Тіла, знайдені через тижні після смерті. Не кажу вже про потопельників, які довго пролежали в воді, ці трупи найстрашніші, — він похмуро втупився невидючим поглядом поперед себе, ніби гортав каталог жахітливих спогадів. — Усі трупи, зрештою, страшне видовище. До цього ніколи не звикаєш.

— Якщо ти так намагаєшся мене втішити, то не певний, чи тобі вдасться.

Сонцесяйний мовчки повів плечем.

— Я хотів лише сказати, що розумію, як тобі важко.

— Дякую!

Я підняв до нього кухоль пива, зворушений його несподіваною співчутливістю.

— А Мардала, на жаль, знову випускають на волю, — додав він і відразу став самим собою.

— Юсеф Мардал не вбивав Геллє Мьорк, Карле Петтере. І Барбару Блобмерґ не вбивав. Якби я не знайшов Геллє, він так би й сидів у тюрмі.

— Так, це вже завершена справа, — кивнув Карл Петтер.

— Можливо.

— Хай і не вбивав, але зґвалтував.

Я промовчав.

— І Барбару Бломберґ зґвалтував, — вів далі Сонцесяйний.

— Можливо, та хтозна.

Сонцесяйний сумно глянув на мене.

— Господи, Мікаелю, ми ж не в суді! Звісно ж, зґвалтував! То було лишень питання часу, коли він зґвалтував би знову. Завжди так!

Я зателефонував і запросив Сонцесяйного на пиво не задля суперечки, але мав би її передбачити. Злочин і кара — лише тут перетинається наше життя і наш досвід. Поза цим вузьким колом у нас не так вже й багато спільного.

— Як, до речі, справи з... — почав я і замовк.

Сонцесяйний зиркнув на мене трохи здивовано.

— Про що ти?

— Оце, що ти тільки-но сказав... Що ти мав на увазі?

— Про те, що ми не в суді? Лише...

— Ні, не це. Мовляв, тільки питання часу, коли він зґвалтує знову? Що ти мав на увазі? Не бачу сенсу. Він раніше нікого не ґвалтував.

— Як ні! Звичайно, ґвалтував.

Я похитав головою.

— Ні, я знав би. У його послужному списку таких злочинів не було, гарантую.

— Його тоді не засудили. Справу відразу закрили. Проте це не означає, що злочину не було.

— Але... прокурор, напевно, була б в курсі. Чому вона промовчала в суді?

— Може, не трапилась їй така інформація. Або не вбачала доцільності в її оприлюдненні. Ти б однозначно опротестував.

— Ясна річ! — мені аж защипало в потилиці. — А ти впевнений, що інформація достовірна?

Сонцесяйний розвів руки.

— Не знаю подробиць. Щось таке виринуло, коли ми розслідували його справу з завданням важких тілесних. Хтось тоді згадав скаргу про зґвалтування.

— Скарга давала підстави для підозр?

— Мій колега був переконаний, що так. Але кажу, про це я знаю не з перших рук. Тобі ж відомо, як важко довести зґвалтування. Часто це нічим не підтверджені звинувачення сторін, і справа до суду не доходить.

— Що було в скарзі, хоч приблизно?

— Не пригадую. Навіть не знаю, чи коли-небудь бачив її зміст.

Сонцесяйний підвівся і рушив до барної ляди.

— Мені треба глянути хоч одним оком! — сказав я, коли він повернувся з двома кухлями пива.

— Хіба не знаєш, як у нас? Треба просити дозволу на виїмку документів.

— Не варіант, — сказав я. — Я усе ще адвокат Юсефа. Не маю права розкопувати давні справи проти мого клієнта. Це неетично й суперечить моїй ролі захисника. Мусиш їх для мене роздобути.

Сонцесяйний засміявся.

— Цікаво, як? Тобі докірливо покивають пальчиком, а я можу втратити роботу. До того ж, не розумію, яким боком ця справа може мати тепер значення.

— Хоча б довідайся, як звали потерпілу. Мені потрібне тільки її ім’я, Карле Петтере.

Сонцесяйний зітхнув, зробив великий ковток.

— Побачу, що зможу зробити, — сказав він. — Будемо на дроті...

— Тепер уже ніхто так не каже, — завважив я. — «Бути на дроті» — застарілий вислів. Увесь зв’язок нині бездротовий.

— Гаразд, — погодився Сонцесяйний. — Тоді надішлю тобі телеграму. Задоволений?