Той, хто вбиває

Розділ 45

Наступного ранку я з’явився у суді першим. Одягнув мантію, сів на своє місце, спостерігаючи, як поволі заповнюється зала. Прийшла Ґабріеллє Соммер, стримано кивнула. Мабуть, ще гнівалася на мене.

Я мав би вийти в коридор і, як зазвичай це роблю, перевірити, чи прийшла Геллє, але не вийшов. Сьогодні ми обоє мусили виконувати писані й неписані правила судової процедури. Вона — свідок, я — захищений чорним панциром мантії адвокат Бренне, а не Мікаель, зневажений коханець.

У такому розташуванні гравців була закладена певна форма влади. Це була моя арена, усе мало відбуватися на моїх умовах. Я визначав, про що ми говоритимемо, буду я задоволений її відповідями чи ні, скільки часу доведеться їй сидіти на місці свідка посеред зали й коли їй буде дозволено встати і піти. Чи мала Геллє рацію, звинувативши мене в невдячності за все, що між нами було? Я відігнав від себе ту думку.

Геллє тут не тому, що я її потребую.

Вона тут, бо справа потребує її присутності.

Оце й усе.

Зала швидко заповнилася журналістами й публікою. Я обвів поглядом ряди лав, уважно вивчав строкатий люд, серед якого багато хто гайнував немало свого часу на слухання кримінальних справ. Один колега якось назвав таких завсідників пожирачами падалі, але, як на мене, він помилявся. Стерв’ятниками були журналісти, решта — просто самотні люди, які намагалися заповнити своє життя чужою реальністю.

На першій лаві сиділа жінка в маленькому червоному капелюшку, одягненому набакир. Я вже бачив її раніше. Зацікавлений, пильний погляд пташки невпинно блукав залою, а плетиво в руках жило своїм, окремим життям. Відразу за нею — згорблений літній чоловік у занадто просторому пальті. Мабуть, колись пальто було саме на нього, подумав я. Можливо, колись воно ледь не репалося на його кремезних плечах і широкій спині, але з часом чоловік змалів і для пальта, і для власного життя. Тепер він був глядачем чужої людської драми.

Молодик, блідий і невиразний, з рудявим волоссям, сидів сам по собі, утупившись поглядом у підлогу. Я теж бачив його раніше. Ще один із завсідників, подумалось мені.

Я насилу повернувся думками до дійсності. Усі на місцях, а місце свідка порожнє.

— Ти не бачила мого свідка дорогою сюди? — запитав я в Ґабріеллє Соммер.

Та похитала головою.

— Ні.

Двері в задньому кутку зали відчинилися, увійшли суді. Всі встали. Сандерстьоль гепнувся у своє крісло й недбало змахнув рукою — його звичний сигнал, що можна сідати. Погляд судді зачепився на порожній стілець у полі його зору, він насупив брови.

— Де свідок? Адвокате Бренне, це ж ваш свідок?

— Так, Геллє Мьорк — мій свідок.

— Чому її немає?

— Не знаю, ваша честь. Мабуть, трохи спізнюється.

— Її викликали повісткою?

— Так, — відповіла Ґабріеллє Соммер. — Усіх свідків зі списку викликано повісткою.

Я підвівся.

— Дозвольте, я гляну в коридорі, пане суддя. Якщо її немає, спробую їй зателефонувати.

Сандерстьоль кивнув, але тієї миті відчинилися двері.

— О, чудово. Ось і наш свідок. Заходьте, заходьте, — суддя ніби запрошував не на суд, а на каву з тістечками.

То була Геллє.

І водночас не Геллє.

Вона змінилася, подумав я, хоч не зумів уловити, у чому зміна. Те саме волосся, наскільки я міг судити. Те саме тіло, ось тільки обличчя змарніло, гостріше проступили вилиці.

Чи не захворіла, часом...

А може, так лише здалося, бо я звик бачити її усміхненою.

Зараз вона не всміхалася. Простуючи до крісла свідка, на мене навіть не глянула, не зводила погляду з судді. Зате я дивився на неї і розумів, що, попри весь свій гнів та образу, я досі її жадав.

— Присягаюся, — промовила вона тихим голосом на вимогу Сандерстьоля говорити правду і тільки правду, нічого не приховуючи.

— Прошу, адвокате Бренне! — сказав суддя.

Я прокашлявся.

— Дозвольте мені почати з певної характеристики, щоб суд розумів, навіщо ви тут. Як щойно було сказано, ви журналіст, так?

— Так, фрілансер, — відповіла Геллє.

Вона повернулася до мене, коли я заговорив, але уникала дивитися у вічі. Її погляд ковзав повз мене, ніби повз порожнечу, ніби я був якоюсь аморфною масою, без субстанції. Це дуже заважало.

— Знайомство з Юсефом Мардалом було пов’язане з вашою журналістською діяльністю?

— Так, я почула про нього від Барбари Бломберґ, вона сказала, що...

— Перепрошую, що уриваю вашу розповідь, але, до слова, якими були ваші стосунки з Барбарою Бломберг?

— Вона була моєю подругою. Близькою подругою. Ми знали одна одну цілу вічність.

— Добре, дякую. Повернімося до мого попереднього запитання про те, як ви познайомилися з Юсефом Мардалом. Отже...

— Барбара розповіла мені про Юсефа, і я подумала, що варто написати про нього матеріал.

Геллє пояснювала характер своїх стосунків з Юсефом, розповідала, як писалася стаття. Вона говорила доладно, виважено, але... далі уникала мого погляду. Її поведінка почала мене дратувати. Ніби це я її скривдив. Ніби це я кинув її, а не навпаки.

Чому ти не дивишся на мене? Хто кого тут зрадив? Ось що мені кортіло запитати. Натомість я ставив короткі, посутні запитання коректним, нейтральним тоном.

— Це означає, що ви і Барбара Бломберґ проводили доволі часу з Юсефом Мардалом?

— Так.

— Багато часу?

— Що таке — «багато часу»? Багато годин — так...

— А що можете сказати про стосунки Барбари й Юсефа?

— Та наче добрі були стосунки. Барбара неймовірно захоплювалася Юсефом, його талантом... ніби вона... ну, не знаю... ніби вона знайшла неогранений діамант.

— А особисті стосунки? Барбару вабило до нього? У сексуальному сенсі?

— Гадаю, вабило... Усе тут було взаємно пов’язане: його інтелект, талант і фізична зваба.

— Отже, з ваших слів можна зробити висновок, що в потягу Барбари до Юсефа Мардала був фізичний і сексуальний елемент. Іншими словами, вона відчувала до нього хіть?

Нарешті Геллє зустрілася зі мною поглядом. Я відчув полегкість і водночас невиразну тривогу. Щось з’явилося у ній таке непримиренне, ніби десь глибоко в її єстві нуртувала лють. Вона перевела погляд з мене на Юсефа, кілька хвилин прискіпливо вдивлялася в нього, а тоді знову повернулася до мене.

— Так, — твердо промовила вона. — Барбара відчувала до нього фізичний потяг, але чи її жага була аж настільки непогамовною, що лягти з ним у ліжко, не знаю.

— То це...

— Це не мало жодного значення для Юсефа Мардала, — додала Геллє на позір незворушно.

— Що ви маєте на увазі?

— А те, що Юсефові Мардалу абсолютно байдуже, хотіла Барбара з ним любощів чи ні. Він з тих чоловіків, які звикли брати те, що їм сподобалося.

Я раптом зазирнув на кілька секунд у майбутнє, усі алярмові дзвоники били тривогу в моїй голові, але я не міг не поставити останнього запитання.

— Про що ви? Звідки така певність?

— Бо він зґвалтував і мене...

Вона сказала це рівним, безбарвним тоном. Обличчя — непорушна маска.

— Він прийшов до мене додому, сказав, що хоче подякувати за статтю і зґвалтував мене на кухні. На моїй кухні...

Кожне слово, вимовлене перед судом, перед слухачами, журналістами, суддями й прокурором, лунало, мов Божа кара. Геллє просто сиділа посеред зали й чекала в якійсь недосяжній відстороненості, бо прийшла сюди сказати те, що сказала, немов виконала дану собі обітницю, подумав я.

«Ідіот» — написала вона в останньому смс-повідомленні й мала рацію. Я був ідіотом.

— Адвокате Бренне, — почувся голос судді. — Ще є запитання до свідка?

Я наче онімів.

— Я... — я не міг видушити з себе й слова.

Суддя чекав, на диво, терпляче, добре розуміючи, що відбулося лишень кілька секунд тому.

— Мені шкода, — нарешті промовив я, і сам до пуття не знаючи, кого мені шкода чи чому.

Може, Геллє, бо я не зумів зняти з очей шори, бо так і не збагнув, що з нею відбувається, а, отже, і з нами обома. У кожному разі, суддя Сандерстьоль потрактував мою мовчанку за підтвердження, що допит я закінчив.

— Пані прокурор? Запитання?

Ґабілеллє Соммер ледь помітно усміхнулася.

— Ні, гадаю, ми почули все, що треба.

Геллє встала, рушила до дверей, навіть не глянувши в мій бік. Я дивився їй услід, навіть не знаю, що думав і відчував тієї миті, не міг сповна усвідомити, що тільки-но сталося.

Суддя Сандерстьоль обвів поглядом залу. Мабуть, я собі це надумав, але мені здалося, наче в його очах, коли він глянув на мене, майнуло співчуття.

— Як я бачу, більше свідків не буде, — сказав він. — Завтра, за планом, маємо день на документацію і виступи. Судове засідання закінчено.

Усі звірі, які полюють зграями, мають добре розвинений нюх на слабку здобич. Вони відчувають, коли тварина хвора або поранена. Журналісти теж мають такий нюх. Останні кілька днів вони носилися зі мною, як з писаною торбою, зацікавлено слухали кожне слово, у перервах між інтерв’ю ми обмінювалися багатозначними поглядами і зрозумілими одне одному натяками, але тепер усе змінилося.

Вони вчули запах крові. Мені, фактично, довелося прокладати собі шлях крізь юрбу писак, відповідаючи на зливу запитань одним: «Без коментарів!» А що я мав їм казати? Що за якусь секунду все пішло псові під хвіст; що моя стратегія і вся справа розвалилися вщент; що я, немов Ікар, почувся понад міру самовпевнено, злетів надто близько до сонця і впав у море?

Не було, що їм сказати.

Судову справу можна виграти тривалою кропіткою працею, а можна програти за секунду через свою неуважність, сказав мені колись один досвідчений суддя. Я ввічливо кивнув, усміхнувся, начеб цілковито погоджуючись, але так ніколи й не розумів, наскільки правдивими були його слова. Аж донині.