Під кінець судового дня Ґабріеллє Соммер оголосила про виклик нового свідка.
— Про що свідчитиме цей Ейрік Туне? — невдоволено запитав суддя Сандерстьоль.
Судді завжди незадоволені, коли доводиться погоджуватися на надання нових доказів у справі. Іноді мені здається, що їм важливіше дотриматися часових рамок процесу, ніж чинити справедливий суд.
— Він мав стосунок до покійної Барбари Бломберг.
— То й що? Чому це важливо?
— Першими порушили тему неадекватної сексуальної поведінки підозрюваний та його адвокат. Я вважаю, що прокуратура теж повинна розраховувати на можливість надання нових доказів у ході судового процесу.
Нарешті Ґабріеллє Соммер побачила слабкі сторони своєї стратегії.
— Пане адвокате?
— Ні я, ані мій клієнт не вносили до процедури нічого такого, про що раніше не було заявлено. Те, що прокурор не все продумала заздалегідь, не є підставою для надання суду нових доказів, до яких я не мав можливості підготуватися.
Ґабріеллє Соммер люто зиркнула на мене.
— Я... — почала вона, але суддя Сандерстьоль її урвав.
— Можете викликати свого свідка, пані прокурор, — сказав він. — Але маю надію, що ви не затягнете судового засідання.
Ейрік Туне був письменником, новелістом, як і Юсеф Мардал; він теж видав одну книжку, але на цьому їхня схожість вичерпувалася. Своєю нервозністю і напруженістю Ейрік Туне нагадував мені мисливського собаку.
— Ні, — він енергійно похитав головою. — Барбара такою не була.
— А якою вона була? — запитала Ґабріеллє Соммер. — У сексуальному сенсі?
— Вона була... як би це сказати... обережною.
— Не поводилася виклично? Провокативно?
Ейрік усміхнувся.
— Аж ніяк! Нам було... нам було добре вдвох, але то був повільний процес. Якщо схарактеризувати Барбару одним словом, то сказав би, що вона належала до розряду сором’язливих жінок.
Я не мав нічого проти Ейріка Туне. Він, напевно, був симпатичним чоловіком і не напрошувався свідком до суду. А з іншого боку, що мені до нього.
— Скільки часу минуло відтоді, як ви розійшлися з Барбарою? Три роки? — запитав я, коли прийшла моя черга.
— Приблизно.
— І вона була цнотливим сексуальним партнером?
— Саме так.
— А ви?
— А що я? Що ви маєте на увазі?
— Ви любите щось незвичне? Любите експериментувати в сексі?
Чоловік трохи знітився.
Я не дав йому отямитися.
— Часто займаєтеся перверсійним сексом, пане Туне?
Ґабріеллє Соммер зірвалася з місця.
— Чесно кажучи, це вже занадто! — скрикнула вона.
Я нічого не відповів, тільки мовчки глянув на суддю. Сандерстьоль дурнем не був, знав, куди я хилю.
— Ви підійшли до краю дозволеної межі, пане Бренне, — тільки й сказав він.
Я знову повернувся до свідка.
— Отже, пане Ту не, чи не були б ви такі ласкаві відповісти на моє запитання, хоч моє формулювання й прозвучало доволі неввічливо? Яким саме сексуальним партнером ви були?
Туне трохи стривожився, почервонів.
— Я... я був цілком звичним, — сказав він урешті-решт. — Як і все інші...
Я подивився на нього, потім обернувся на дев’яносто градусів до Юсефа Мардала. Юсеф відкинувся на спинку крісла і спостерігав за свідком, ледь усміхаючись кутиком рота. Я знову звернувся до Туне.
— It takes two to tango, — мовив я.
— Що? Про що ви?
— Ще бракувало, Бренне, щоб ви заговорили англійською зі свідками! — підвищила голос Ґабріеллє Соммер.
— Даруйте, пані прокурор! Звісно, ви маєте рацію. Я закінчив.
Але в залі вже ніхто й на мить не сумнівався, на що я натякав. І Ейрік Туне — теж.
Я бачив, як він шукав поглядом Юсефа Мардала, я знав, що він, як і всі решта в залі, відчував привабливість і водночас небезпечність Юсефа. Я буквально бачив, як від самої лиш думки про те, які нові й незнані жадання міг розбудити в Барбарі такий чоловік, як Юсеф, його скрутило в баранячий ріг.
Отоді мені стало майже шкода Ейріка Туне.
Після судового засідання я не квапився, з зали ви йшов останнім. Як і сподівався, журналіст телеканалу TV2 чекав у коридорі. Я зателефонував йому в обідню перерву, трохи знав чоловіка з минулих часів. Я розповів йому небагато, однак достатньо, щоб заінтригувати й змусити прийти.
— Що маєш для мене, Бренне? — запитав він без звичних ввічливих фраз. — Сподіваюся на щось смажене, варте такої далекої дороги, аж з Ньостет.
— Не так вже й далеко було йти, — відповів я. — Але, думаю, не розчаруєшся.
І я розповів про листи з погрозами. Знав — йому таке сподобається. Обличчя писаки засяяло від захоплення. Він загорівся. Справа Мардала від самого початку була сенсаційна, а листи з погрозами робили її ще атракційнішою з новинарської перспективи.
— Ми можемо поговорити з твоєю секретаркою? — збуджено запитав він.
— Ні! Доведеться тобі вдовольнитися лише мною. Я набагато вродливіший за неї.
Матеріал став топ-новиною програми новин о дев’ятій вечора. Я фігурував там як найкращий і найпрестижніший адвокат країни й, на диво, довго перебував у кадрі.
У фокусі опинилися, звісно, погрози. Я наголосив, як неприпустимо в такий спосіб підривати одну з фундаментальних підвалин правової держави. Наскільки я міг судити сам про себе, я постав перед публікою велемовним, занепокоєним та водночас відважним і чесним.
Лише один момент наприкінці інтерв’ю мене стривожив.
— Я не маю наміру дати себе залякати й змусити замовкнути, — сказало моє обличчя на екрані. — Наступними днями я доведу невинність свого клієнта.
Я розумів, що трохи загрався.
По-перше, я ніколи не стверджував наперед, що мій клієнт невинуватий. Я не можу й не хочу нічого про це знати. А тут бовкнув таке на національному телебаченні.
По-друге, було бездумно й надто зарозуміло стверджувати, ніби я можу це довести. Звісно, не можу, та й не моя це робота. Усе, що мені треба було зробити, посіяти сумнів у його винуватості.
А потім задзвонив телефон, і я забув свої тривоги. Усім кортіло урвати шматочок моєї історії. «Афтенпостен», «ВҐ», «Бергене Тіденде»... Я говорив і говорив, аж мобілка почала обпікати мені вухо.