Той, хто вбиває

Розділ 43

— Бачила моє вчорашнє інтерв’ю на TV2? — перше, про що я запитав Сюнне наступного ранку.

Вона засміялася.

— Звісно, бачила!

— І не передзвонила?

— Я намагалася, — сказала вона. — Твій телефон постійно зайнятий. А потім я облишила даремні спроби.

— Журналісти обривали телефон. Усі хочуть подробиць, кожнісіньке інтернет-видання, паперові газети, звісно, теж. Це бомбезна реклама!

— Так-так, — мовила Сюнне, — але...

— Що — але? Хіба не реклама нам потрібна? Високий профіль, сенсаційні публікації! Ти ж сама вічно скиглиш, як нам такого бракує.

— Я не скиглю, — заперечила Сюнне. — Дуже сподіваюся, що весь цей гвалт не заохотить до подальших дій безумця з погрозами. Що сказали в поліції на твої публічні заяви?

— А я що, їх питав? — роздратовано буркнув я. — Вони не погодились би. Чесно кажучи, Сюнне, я не міг не скористатися такою нагодою, ти ж розумієш!

— Розумію, — зітхнула Сюнне. — Ти добре впорався, хоча мушу зізнатися: твоя заява про те, що ти неодмінно доведеш невинуватість Юсефа Мардала, вибила мене з колії.

— Трохи перегнув палицю, — визнав я.

— Буває... Я розмовляла з Хєрсті...

— Твоєю подружкою з поліції?

— Так... Учора по обіді, після роботи, вона випадково наткнулася на Ґабріеллє Соммер. Сказала, що Ґабріеллє була зла, як сто чортів. Я подумала, що для тебе це добре...

Я засміявся.

— Ага, добре... Хоча трохи посперечався з судмедекспертом. Розумний чоловік!

— А якої ти думки про Ґабріеллє?

— Вона має добре підвішений язик, уміє вести допит і вона, без сумніву, добрий юрист. Водночас я вважаю її правником, який уміло вибудовує свою справу, однак не завжди зважає на перспективу супротивної сторони, тому не бачить своїх слабкостей.

— Гарно сформульовано. Але вважай, Мікаелю, не заривайся! Ти ще не виграв справи.

— Не бійся! Хіба я колись заривався?

— Іноді бувало, — сказала Сюнне, на моє здивування. — Ти зараз почнеш зі своїх свідків?

— Не зараз, після обіду.

— Що відбуватиметься на ранішньому засіданні?

— Свідки від поліції, сусіди — нічого, що могло б переломити процес.

— Не кажи так, Мікаелю! Не розслабляйся! Після вчорашнього інтерв’ю ти надто високо підняв для себе планку.

У суді постійно крутилися кілька журналістів, але того дня там була просто навала писак. Лави для преси заповнені до краю. Я перетнув залу під спалахи камер і зливу запитань.

Ґабріеллє з’явилася з квасною міною на обличчі, але я цього очікував.

— Маркюссен вважає, що виходити з подібними заявами на публіку — неймовірна дурість. І ти міг би мене попередити.

Я іронічно всміхнувся.

— Та ти просто ображена, що на перших шпальтах — мій портрет, а не твій.

Мій жарт її, видно, не повеселив, може, у ньому й, справді, було надто мало від жарту. Можливо, я заторкнув якусь дражливу струну.

— Мене не здивувало б, якби виявилося, що ті листи ти написав собі сам, лиш би привернути до себе увагу, — процідила вона крізь зуби.

У журналістів носи, як у гончаків, вони занюхали можливий скандал і підсунулися ближче, але я тільки скрушно похитав головою і пішов на своє місце.

Ранкове засідання, як я й передбачав, вганяло в сон. Ніхто зі свідків не додав нічого нового, окрім уже зафіксованого в документах, ніхто з них не відігравав важливої ролі. І хоч розумів, що прокурор повинна їх допитати для формування цілісної картини в очах суддів, я невимовно нудився. Щоразу, коли слово для перехресного допиту надавали мені, я неймовірним зусиллям волі змушував себе поставити кілька нейтральних запитань, щоб принаймні створювати враження, ніби я виконую свою роботу.

Думками я витав зовсім деінде, перенісся на кілька годин наперед, коли матиму свій виступ. Радів і хвилювався. Наступ — це чудово, але тоді я ставав вразливим, як гравець, який хоч-не-хоч мусить відкрити свої карти.

Існує два способи виграти кримінальну справу. Для себе я їх назвав деструктивним і конструктивним методами.

У першому випадку йдеться про те, щоб розвалити картину, яку вибудував прокурор. Усі кримінальні справи базуються на певній історії, і я кажу, звичайно, не про художню оповідь. Прокурор повинен відтворити взаємопов’язаний перебіг подій до, під час і після скоєння злочину, щоб це було зрозуміло всім: з передумовами, з дотриманням логічного ланцюжка. Судді й присяжні мали б після такого пояснення зрозуміти і визнати, що все відбувалося саме так, як стверджував прокурор.

Наші, адвокатські, дії можна порівняти з саботажем. Ми закидаємо в шестерні механізму гайкового ключа, послаблюємо деякі гвинтики, розхитуємо або ж валимо прокуророву споруду, вказуючи на лакуни, брак логіки, внутрішні неузгодженості.

Конструктивний метод — повна протилежність деструктивному. У цьому випадку вибудовується альтернативна картина подій. Адвокат повинен спробувати переконати суд, що його історія може бути не менш вірогідною, ніж історія, надана прокурором.

Іноді обидва методи можна комбінувати. Я мав намір саме так зробити у цій справі.

Натяк на те, що Барбара Бломберґ сама прагнула сексу з Юсефом Мардалем, мав бути деструктивною частиною плану. Це трохи підірвало б підвалини обвинувачення у зґвалтуванні.

Борд Тулос, як імовірний убивця, — конструктивна частина. Він був моєю альтернативною гіпотезою.

Звичайно, я не міг довести, що саме він убив, навіть ймовірність того, що він скоїв злочин, неможливо довести, але мені це й не було потрібно. Я прагнув лише одного — посіяти зерно сумніву; зерно, яке могло б виколоситися думкою, що, можливо, існує інша істина, ніж істина Ґабріеллє Соммер.

Це те, що називається обґрунтованим сумнівом.

Юдіт Мардал була моїм першим свідком. Я не надто розраховував на неї в суді, тому хотів швидше позбутися її допиту, щоб більше до цього не повертатися. Та й не мала вона що важливого сказати.

Коли я повернувся з обіду, Юдіт вже сиділа на лавці під судовою залою. Щойно побачивши мене, підвелася. Була вдягнена в чорні джинси, чорну футболку і темний кардиган. Волосся, яке завжди звисало їй на очі, зачесане назад і зав’язане тугим кінським хвостом. Зовнішній вигляд Юдіт Мардал дуже навіть викликав довіру. Я привітався з нею за руку. Вона мала маленьку, як у дівчинки, долоньку. Теплу й щиру. Якщо й нервувалася, то я цього не помітив.

— Гарно виглядаєш, Юдіт. Усе буде добре, — сказав я.

Усе й було добре, неймовірно добре. Балакучою її годі назвати, та, з іншого боку, відповіді не зводилися до одного слова. Коли ми сиділи на її кухні, і я розпитував про те, як Юсеф відреагував на смерть Барбари Бломберг, вона лише знизала плечима й сказала, що вони мало про це розмовляли.

Тепер, коли я запитав про те саме, Юдіт, дивлячись мені просто в вічі, відповіла, що Юсеф дуже засмутився.

— У нього був справжній шок. Вона неймовірно багато чим йому допомагала.

— Ви її знали? — запитав я.

Юдіт заперечно похитала головою.

— Не дуже. Зустрічалися кілька разів.

— Ви знали... — я закашлявся. — Даруйте, що запитую, але чи знали ви про інтимні стосунки Юсефа й Барбари Бломберґ?

Юдіт потупила погляд.

— Ні.

— Він колись уже так поводився? Маю на увазі, чи зраджував вам?

— Кілька разів, — вона знову підвела голову. — Але це було давно. Він грав у музичному гурті, як ви знаєте... Деякі дівчата з гурту не проти були з ним переспати.

— А як ви сприйняли його стосунки з Барбарою Бломберґ? Те, що він мав з нею секс?

— Мені було прикро. Звісно ж, мені було прикро.

— Настільки прикро, що ви захотіли б від нього піти?

— Що? Ні, я нізащо не пішла б від нього. Він... він добрий чоловік. Ми давно вже разом, і... я дуже хочу, щоб мій муж повернувся, — сказала Юдіт. — Мені байдуже до Барбари, надто після того, що сталося потім. Я тільки хочу, щоб він повернувся. Мені його дуже бракує...

Бездоганно і... несподівано.

— Пані прокурор? — озвався суддя.

— Дякую, — підвелася Ґабріеллє Соммер. — Маю лише два запитання, пані Мардал. Де був Юсеф, коли вбили Барбару Бломберґ?

Юдіт розгубилася, ніби відчула приховану пастку в словах прокурора.

— Він... він був спочатку в Барбари... хіба ні? А потім прийшов додому.

— Чому ви сказали поліції, що він усе пообіддя і весь вечір був удома? Бо ж саме так ви сказали на першому допиті в поліції, правда ж?

— Ну, так.

— Збрехали?

— Я переплутала дні.

— Ви певні, що Юсеф не просив вас говорити, ніби він нікуди не виходив з дому?

— Ні. Я просто помилилася.

Юдіт була маленькою жінкою, але тієї миті вона випромінювала дивовижну силу, ніби в ній таїлася незвичайна велич.

— Це все, — сказала Ґабріеллє Соммер.

Юдіт встала, однак не вийшла з зали, а підійшла до Юсефа, перехилилася через стіл і поцілувала його. Вона раптом видалася зовсім крихітною, надто крихкою для Юсефа Мардала. Два поліціанти, які куняли на своїх місцях за спиною підсудного, розгублено підхопилися на рівні ноги, не знаючи, як їм повестися. Поцілунок тривав декілька секунд.

— Десятихвилинна перерва, — оголосив суддя Сандерстьоль. — Підсудному треба віддихатися...

Іскра гумору від завжди понурого судді була такою несподіваною, що минула не одна секунда, перш ніж зала вибухнула сміхом.