Твоя дитинка

3.3

Вона сидить з усiма на кухнi. Мовчать. Бо що сказати, коли присутнiй батько? Вони бояться вимовити бодай слово, аби не бути виставленим на посмiховисько. Навiть мати стулила ледь блiдi вуста. Багатостраждальна мама. Усiх любляча. Скорботна.

Вона мовчки розкладала тарiлки. Нiмуючи подавала їжу. I тiльки батько усмiхався сам до себе: ось який я всемогутнiй! Без мого дозволу нiхто навiть не пискне.

Їдять мовчки, наче чужi. Старший хлопчик неприязно зиркає на дiвчинку i показує язика. Це, щоб вона захникала. Тодi батько обов'язково нагримає. Можна буде тихцем посмiятися. Cтрах за себе не навчив цих дiтей згуртовуватися, стояти одне за одного. Кожний боявся за себе.

Хлопчик усе дражниться язиком, i мала таки запхинькала вiд образи.

- Хiба я тобi не казав, що за столом сидять мовчки? Хiба ти не така, як усi? Ану заткнись!

Мала давилася гречкою, зрошеною сльозами, а хлопчик щасливо посмiхався. Вiд прикростi дитина зарюмсала ще бiльше.

- Геть звiдси! - заволав батько. - Показуватимеш свiй характер в iншому мiсцi.

- Але вона ще не доїла, - несмiливо пробувала захистити вселюбляча мати.

Та щаслива дiвчинка, що її нарештi «вiдпустили», вже хутко кинулася до дверей. Батько зрозумiв це. I йому здалося покарання замалим.

- Стiй! - рiшуче наказав вiн. - Сидiтимеш тут. Але щоб навiть не думала доторкатися до гречки.

Та вона й не хотiла їсти. Хiба можна ковтати власнi сльози?

Усi принишкли. Нiхто не виявляв спiвчуття: боялися навiть жестом проявити емоцiї. Iнакше:

- Ти що - жалiєш її?

Або:

- Чого зуби сушиш? З неї смiєшся?

Будь-яка поведiнка могла викликати в батька найнесподiванiшу реакцiю.

Вiн мiг сказати:

- Правильно! Посмiйся з неї! Смiйся ще! Сильнiше регочи! Аби знала, як за столом поводитися.

А мiг утнути протилежне:

- Чого iржеш, як кiнь? Диви, аби зуби не збирав…

Нарештi батько вийшов у коридор i донька благально глянула на матiр:

- Мамо, можна я пiду?

- Цить! Чого мене питаєш? Сама знаєш, що зась, доки батько не вiдпустив. Помовч краще. А то зараз почує. Дiстанеться i тобi, i менi.

- Але я не хочу тут сидiти! Я ж i так не маю права їсти.

- Потерпи, дитино. Буде легше всiм.

На кухню зайшла бабуся, батькова мати. Зиркнувши на переляканi обличчя, запитала:

- А де кат?

Хлопцi перезирнулися.

- У коридорi! - випалив середущий.

- А ти, дитино, чого не їси?

- Їй не можна, - тихо вiдповiв за неї старший.