Твоя дитинка

4.7

Пiсля роботи вона чекає на коханого у своєму офiсi. А чоловiк усе не йде i не йде.

Нарештi дверi рипають i дiвчина встає назустрiч Алоїзовi.

- Котику, я так довго на тебе чекаю. Де ти вештався? Йдемо додому?

- Так, рiдна.

Їхня квартира була малесенькою i затишною. Двi кiмнатки: його кабiнет i їхня спальня. До них не приходять гостi, їм рiдко телефонують друзi.

Вiн кохає її. Щоправда, в цьому вона постiйно сумнiвається.

Вiн зраджує їй. Принаймнi, так вона думає. Чи це правда - не дiзнається нiхто.

Вона носиться з ним, як iз вередливим прирученим ведмедиком. А вiн i справдi весь час вередує. Йому завжди щось не до вподоби.

Нiна часто плаче, аби привернути увагу «бойфренда». Йому подобається, коли вона рюмсає. Коли дiвчина це робить, вiн покриває її личко поцiлунками. Вона ж тулить заплаканi очки до його широких грудей.

Бо ми є тiльки тим, ким себе вiдчуваємо.

Вона - його жабка. Вони вiдчувають це обоє. Тому Алоїз так її i називає. «Жабка» любить проводити з ним ночi. Але не секс робить їх цiкавими (хоча жодна нiч не минає без любощiв). Вночi вони нiколи не розтуляють обiймiв. Вiн пригортає її мiцно-мiцно. А вона, яка так завжди не любила, коли хтось бiля неї спить, приймає його руки, як щось найкраще на свiтi…

Їхня квартира крихiтна. Але якщо б вона була ще втричi меншою, вони б цього навiть не помiтили…

Вони кохають одне одного, але страждають самотнiстю, ревнощами та iншими страхами, якими їх нагородило життя у процесi набування досвiду.

Алоїз постiйно вiдчуває якесь невдоволення життям. Часто ввечерi, коли Нiнка стоїть бiля плити, Алоїз каже:

- Кицю, така спустошенiсть всерединi. Така незрозумiла туга…

Вона мовчить, але думає так само. Просто не озвучує. Жiнки в цьому сенсi набагато розумнiшi за чоловiкiв.

«Звiдки береться той сум?», - думає вона, i чомусь не говорить, що її серце часто безпричинно б'ється занадто швидко.

Для того, аби збудувати правильнi стосунки, потрiбно, щоб мiж людьми була довiра.

Коли Нiна розповiдає Алоїзовi про вечiр проведений не з ним, вiн ображається, бо не вiрить, що вона нi з ким бодай не поцiлувалася.

Коли Алоїз розповiдає про вiдрядження, вона також не вiрить у його чеснiсть. Кожного разу, коли хлопець повертається з дороги, Нiна плаче, привертаючи до себе увагу. Хоче, щоб вiн вдесяте, всоте казав, що йому потрiбна тiльки вона, його мишка, його оленяточко. Що Нiна - це все, що в нього є. Аби вiн покривав цiлунками заплаканi очi. I вже не важливо, чи мав чоловiк у тому вiдрядженнi жiнку, чи нi - головне, що зараз вони разом.

Коли Нiна розповiдає про вечiр його вiдсутностi, тепер уже ображається Алоїз. Ясна рiч, вiн не плаче. А вона так само його голубить, обiймає, запевняє. Нiна називає його тими словечками, якi вигадав для неї вiн.

Але пестунка щедрiша на лагiднi прозивки, тому завжди їх говорить. Алоїз часто робить вигляд, що йому не подобається, коли дiвчина бiгає до нього кожну хвилину, особливо, якщо вiн працює.

Вiн кривиться:

- Менi потрiбнен абсолютний спокiй! Не заважай.

I тiльки-но вона виходить із кiмнати, ображена неувагою, як вiн одразу бурмоче собi пiд нiс, але так, щоб почула Нiнка:

- Щось в хатi зимно… Що б тепленьке накинути на плечi? Ти не пiдкажеш?…