Твоя дитинка

3.12

Батько вранцi поїхав чи не у перше своє вiдрядження. Мати збирається на роботу, щось наспiвуючи. Хлопцi майструють шпакiвню.

- Можна i менi з вами? - скаче бiля них дiвчинка.

- Нi! - вiдповiдає середущий. - Це я придумав, тож я й буду робити. А вiн менi тiльки допомагає.

- Ну добре, - чи не вперше не ображається дiвчинка. I тут же звертається до старшого брата. - А можна менi погратися з маленькими зайчиками?

- Можна! Тiльки зайчиху не чiпай, бо може вкусити.

- Добре! - бiжить мала до клiтки. Там сидить її нова радiсть. Троє маленьких зайченят. Вони сiрi, майже голубi. Їй подобається тримати їх у руках, бо вони такi пухнастi, м'якенькi, теплi й милi. Тiльки батько не дозволяє цього робити, бо каже, що пiсля зайчиха може їх з'їсти!

Вона сидить бiля клiтки, тримаючи на колiнах зайченя. Мати бере велосипед. Побачивши, що мала грається iз зайчиками, вона вперше цього не заборонила.

- Граєшся? - запитала вона.

- Ага… - насторожено вiдповiла дiвчинка, чекаючи, що зараз їй накажуть повернути вухастого до клiтки.

Але мати змовчала.

- Бувай, дитинко! - каже вона на прощання.

- Па-па.

Загравшись, дiвчинка забула нагодувати песика, якого вчора їм подарувала сусiдка. Коли тьотя Марiя його принесла, батько одразу вiдмовив:

- Нi! Нам не потрiбен дворовий пес.

Але дiвчинка взяла на руки цуценя i поцiлувала його в мордочку.

- Який гарненький… - тихо проказала вона до сусiдки.

- Бачите, дитинi сподобався. Вiзьмiть його! - наполягала сусiдка.

- А як його звати? - запитала дiвчинка, пестячи його на руках.

- Бобик.

Бобик тим часом вiд задоволення заскавучав, помочився на дiвчинку i, позiхнувши, заснув.

- Бачиш, вiн тебе вже полюбив, - правила далi сусiдка.

Батько насупився:

- Ну гаразд! Хай залишається.

Мабуть, йому було соромно вiдмовляти знайомiй.

Дiвчинка пiдхопилася, поклала зайченя у клiтку й побiгла наливати в миску молочко. Але коли вона вже стояла бiля будки, то серце болiсно тьохнуло: вона ж сьогоднi не бачила Бобика!

- Бобику, їсти! Бобику! - покликала вона.

Але нiде нi звуку. Хлопцi пiдозрiло-хитро спостерiгали за нею.

- Бобику! Бобику! - кликала дiвчинка, а в голосi вже з'явився розпач. Вона iнтуїтивно зрозумiла, що трапилося.

- Де Бобик? Ви же знаєте, де вiн! - випитувала вона у хлопцiв.

- Може, утiк! А може, ти йому набридла. Або не сподобалася, - скалив зуби середущий.

- Я не знаю, - сумно промовив старший.

- Нi, ви знаєте! - наполягала дiвчинка. - Ви його втопили! Вам тато наказав! Я знаю, що ви його втопили!

- Я його не топив! - озвався старший.

- Я теж. Що менi - нiчого робити? Тiльки твого Бобика топити? Треба було за ним гледiти! А не спати так довго.

- Його забрав тато, щоб викинути? - вона побiгла на город, до каналу. Але нiяких слiдiв не знайшла.

Сльози - це коли вiд тебе пiдло забирають те, що ти любиш.

Згодом до неї пiдiйшов старший.

- Досить рюмсати! Йдеш з нами горох красти?

- Куди?

- На ферму!

- А хто ще йде?

- Наташа, Вова, Таня i Чiта. Брат i я. Ну й ти, якщо хочеш. Хоч ти ще дуже мала, але ми тебе вiзьмемо. Я їх попрошу. Ну що - йдеш?

- Я не знаю. А якщо зловлять?

- Не зловлять!

- А якщо спiймають, то татовi розкажуть. Або мамi. Нi, я не йду.

- Ну що - йде? - крикнув з двору середущий.

- Нi! Боїться!

- Ти її умов, бо вона розтриндить матерi.

- Та я вмовляю, але вона не хоче.

- Ти що - боягузка? - знайшов слабинку середущий.

- Нi! - вiдповiла.

- Тодi ходи з нами!

- Добре!

- Бачиш, як iз нею слiд розмовляти? - реготнув середущий.

Через годину вони успiшно перебралися на другий берег каналу. А ще через кiлька хвилин так само успiшно були спiйманi сторожем. Той впiзнав дiвчинку, яка тiкала останньою, адже була значно молодшою за всiх.

- Чекай-но-чекай! - погрожував вiн, махаючи рушницею. - Зараз же зателефоную твоїй матерi i все розповiм! Як тобi не ганьба.

Дiвчинка тiкала, голосно ревучи. Коли пiдбiгла до каналу, то не стала шукати мiлкого мiсця, а одразу плигнула у воду. I вона накрила її всю. Отямилася вже на березi, лежачи на холоднiй осiннiй травi. Над нею схилилися переляканi обличчя дiтлахiв.

- О! Очуняла! - крикнув хтось.

- Ходiмо додому, - взяла її за руку сусiдська дiвчинка, допомагаючи пiдвестися.

- А де мiй горох? - запитала мала.

- У водi. Ти ж випустила кульок, коли тонула.

- Але я без нього додому не пiду!… Всi принесуть горох, лише я - нi.

- Але ж ми його вже не витягнемо.

- Ну то йдiть додому, я сама!

- Ти що - здурiла? Ти ж уся мокра!

Пiднялася. Пiшла. Дорогою додому охопив страх. А якщо справдi сторож скаже матерi, або, не приведи Господи, батьковi? Що тодi?

- Гляди, - каже середущий брат вже на подвiр'ї, - аби не зiзналась матерi, що ми горох крали.

- Добре… Тiльки ж у мене платтячко мокре.

- А ти посуши.

- А як?

- Не знаю. Придумай щось. Не дай Боже, мати помiтить - дiстанеш вiд мене.

Вона розклала на подвiр'ї вогонь, роздяглася до трусикiв. На витягненiй руцi тримає голубу сукенку. Матерiал цупкий, тому не легко буде його висушити. Коли вогонь почав пекти, вона додумалася почепити сукню на палицю. Стояла, замислено спостерiгаючи за вогнем, аж доки не помiтила жовтi плями на голубiй матерiї. I аж онiмiла з переляку: «Що тепер скаже мама?»

Саме в цю мить надходить мати…