Твоя дитинка

2.10

Ось уже кiлька тижнiв ти забиратимеш своїх маленьких найкращих друзiв зi школи-садочка, де вони гратимуться i виконуватимуть домашнє завдання. Ти йтимеш за ними кожен день iз радiстю в серцi, бо тобi приємно спостерiгати за цими маленькими веселими людьми. Тобi подобатиметься сидiти з ними за столиком i бавитися в нову гру. З оцими малими доброзичливими нiмцями. I ти вкотре замислишся над тим, чому в твоїй країнi, коли заходиш до школи - чуєш шалений галас, бачиш дiтей, якi верещать i навiть подекуди б'ються.

Ти розглядатимеш кiмнати, створенi лише для дитячих iгор, i в тебе спiватиме душа.

Дiтки гратимуть у настiльний футбол. Ти приєднуватимешся до них iз завзяттям. Тобi подобатиметься ця гра. Особливо пiд дружнiй i щирий лемент дiтей, якi цiлуватимуть тебе пiсля кожного голу. Не важливо - чийого. Ти дивуватимешся, що малеча, яка програє, радiє так само, як i та, що виграє. Жодної рiзницi. I серце твоє усмiхатиметься до цих малят: дiтей щасливих сiмей.

Але одного разу твою увагу приверне маленька Польдi.

Спочатку ти помiтиш її погляд. Вiн насторожить, бо за днi, проведенi посеред щасливих дiтей, ти навчишся спостерiгати. Адже спостереження - один iз важливих крокiв до себе. Без вивчення iнших самовивчення не буває.

Польдi попросить тебе зiграти з нею на пару в настiльний футбол. Ви гратимете проти твого вихованця Габiто, найкращого гравця на весь садок. I коли разом не зможете його обiграти, вона вигукне:

- Я так i знала! Ти пiдiграла йому!

- Чому?! - здивуєшся, намагаючись увiйти в контакт iз дiвчинкою.

- Бо ти за ним прийшла!

- Але ж це ще нiчого не значить.

- Ти хотiла, щоб виграв ВIН! А не я! Не я! - закричить у нiй прикрiсть поразки.

- Ходiмо, - прошепоче тобi твоя маленька вихованка Дебора, несучи свiй i братiв портфель.

Русява Польдi втече до спортзалу. I тобi не залишиться нiчого, як йти з малими додому. Ти захочеш попрощатися з дiвчинкою, але вона мiцно триматиме клямку дверей, не дозволяючи зайти досередини.

- Бувай, маленька Польдi! - крикнеш їй у шпарку.

Але вiдповiдi не пролунає.

Наступного дня, як завше, прийдеш за своїми маленькими зайченятами. Дебора з подружками накинуться на тебе з радiсними криками i потягнуть дивитися щойно збудовану хатинку.

- О, яка гарна! - усмiхнешся ти. - А хто її зробив?

- Ми! - гордо вигукнуть дiвчата. - Ми зробили її разом. Тобi справдi подобається?

- Так, - вiдповiси на їхнi дитячо-настирливi обiйми.

А потiм обведеш поглядом кiмнату. А де ж Польдi?

Вона гратиметься з молодою вихователькою. Ти знову звернеш увагу на невдоволений вираз дитини.

- Польдi! Ти ж не правильно граєш… - робитиме зауваження вихователька.

Мала й далi мовчки складуватиме квадратики по-своєму.

- Польдi, так не робиться. Це ж нечесно!

- Але я хочу так! - вже наполягатиме маленька настирливиця, зиркаючи своїм дивним поглядом на вчительку.

- Але ж є правила, - м'яко заперечить Рита.

- А хто їх вигадав? Ти?

- Чому я? Їх вигадав той, хто придумав цю гру.

- Тодi ця гра - погана! - насуплено пробурмоче дiвча, змiшавши на столi всi паперовi квадратики i, перестрибнувши через маленького iграшкового понi, побiжить у хатку до дiвчаток.

Через три хвилини звiдти почується плач. Ти пiдеш подивитися, що трапилося. Ображенi оченята Польдi кидатимуть на тебе злi iскри.

- Я це ненароком зробила! - прокричить вона зi сльозами. - Я не хотiла. Мене штовхнули.

Ти побачиш повний безлад у щойно зруйнованiй хатцi. Засмучених дiвчаток, якi стоятимуть i не знатимуть, що дiяти.

- Чому Польдi завжди щось ламає? - розплачеться твоя Дебора.

- Не плач, маленька… - приголубиш її i, побачивши жалiсливий погляд Польдi, зрозумiєш, що саме зараз цього не варто було робити.

Але пiзно. Польдi вже тiкатиме. Перекинувши все на своєму шляху. Нi разу не озирнувшись. Тiльки зло кинувши невiдому нiмецьку фразу.

Ти йтимеш додому зi своїми малими. Хлопчик скакатиме бiля тебе, як щасливе козеня.

- А чому Польдi така зла? - нiби ненароком запитаєш Дебору.

- Не знаю… - здвигне вона плечима. - Вона завжди така. Не вмiє гратися…

- А в неї немає мами, - промовить Габiто, мiряючи чобiтками калюжi. - I тата також.

- Так, нема, - погодиться з ним Дебора.

- А де вони? - запитаєш ти.

- Померли! - хором вiдкажуть дiти.