Твоя дитинка

4

Вони сидiли в затишному старенькому барi. Вiн - вродливий, видний чоловiк з доглянутими руками та обличчям. З найпрекраснiшою на свiтi усмiшкою. З найпрекраснiшим на свiтi усiм. Принаймнi так вважала вона. Але усвiдомлення цього настало лише згодом. Правду кажуть: цiнуємо тiльки те, що втрачаємо…

Вiн заглядав до її веселих, усмiхнених оченят, якими вона водила туди-сюди, щоб не дай, Боже, чогось не пропустити, когось не побачити!

Вiн смiявся з цiєї дитячостi, а подумки гладив її неслухняну русяву голiвоньку…

Вiн кохав…

Власник бару про щось гучно розповiдав, кудись їх запрошував.

Вона ж водила оченятами: а чи нема тут когось, до кого можна приревнувати?

Вона вiдчувала себе з ним спокiйно тiльки тодi, коли поруч не було суперниць.

Бо жiнка будь-якого вiку пробужувала у нiй дикi ревнощi. Тодi вона кам'янiла, спiдлоба вивчаючи кожен порух його звабливих губ чи чорної брови. I в усьому бачила загрозу…

Старша офiцiантка, вся в золотi, тушi й помадi, сидiла бiля власника бару. А той дивився на неї з неприхованою нiжнiстю. Схоже, мiж ними щось таки було. Бо щойно Нiнчин супутник почав мило розмовляти з розмальованою жiнкою, як її шеф одразу надув червонi вiдвислi щоки i зовсiм недоречно ляпнув:

- У неї - троє дорослих дiтей. Старшiй - двадцять два.

«Донька майже така, як я, - подумала дiвчина. - А мама на вигляд значно молодша за свої роки. Доглянута».

- Та менi просто цiкаве ваше життя, - вiдказав хлопець. - Я - журналiст.

«I психолог-аматор», - подумки додала дiвчина, iронiзуючи з його улюбленої фрази.

Старий нiби заспокоївся, але втратив iнтерес до розмови.

Зате Нiнка не вгамовувалася. Ревнощi робили її злою i нестерпно впертою. Вона ставала нестерпною навiть до себе. Але вiн кохав її i таку. Вперту, вередливу, брехнющу. Яка безпричинно годинами плакала, коли починалися мiсячнi. Любив її сльози, що так рясно омивали його чоловiче «я».

Кажуть, тiльки так кохають по-справжньому. Це все одно, що любити себе. Приймати себе таким, який ти є. Бо не люблячи себе, хiба можна полюбити iншого?

Вiн себе любив i цiнував. I це було його великим плюсом.

Вони мовчки йшли додому. Чоловiк намагався помиритися, але ревнивиця затялася.

«Вередливе оленяточко», - радiючи своїм почуттям до коханої, думав вiн. А вголос сказав:

- Я сьогоднi вперше розгледiв, який у тебе гарний профiль… Якийсь незвичайний. Наче давньої кочiвницi з азiйських степiв.

- Ти хочеш сказати, що досi вважав мiй профiль, а разом iз ним i мене, бридкими? Дякую за щирiсть! - знову знайшла привiд «визвiритися» дiвчина.

- Я хотiв би тобi дещо подарувати, - «психолог-аматор» витягнув iз потаємної кишенi малесеньку рiч.

Нiна в темрявi не могла нiчого розгледiти. Хоча видивлялася аж до болю в очах. Водночас намагалася продемонструвати, що це її зовсiм не цiкавить!

Коли вони пiдходять до лiхтаря, чоловiк кладе їй на долоньку маленький брелок зi своїм зображенням. Чомусь зеленим. Вiн - майстер вигадок.

Набурмосена Нiна сердито тицяє йому подарунок: «Не треба до мене пiдлизуватися!».

Вiн умовляє її не гнiватися, але нiчого не допомагає.

Їх примиряють тiльки нiчнi любощi - пiсля тисячi її докорiв i одного-єдиного його щасливого зiтхання: «Господи, як божевiльно кохає мене це вереднюще дiвчисько!»

Але вголос вiн цього не скаже. Вiн украй рiдко виявляє свої почуття.