Твоя дитинка

2.8

Мине деякий час i тобi зателефонує Владiмiр. Ти дуже здивуєшся, бо номера твого телефона майже нiхто не знає.

Пiсля довгої мовчанки i копошiння в пам'ятi ти нарештi запитаєш, чого йому треба. Вiн вiдповiсть, що хоче з тобою прогулятися. Ти, трохи подумавши, вирiшиш пiти заради того, аби пояснити йому, що не прагнеш, аби хтось розбавляв твою самотнiсть.

Ви гулятимете мiстом, i вiн запрошуватиме тебе в усi нiчнi клуби, пропонуватиме поїхати з ним в грецiї-францiї-iталiї- швейцарiї… Ти ж тiльки втомлено зiтхатимеш.

Потiм вiн глипне на твої чобiтки i скаже:

- Так-так. Завтра ми должни пойтi на ринок i купiть тєбє новиє сапожкi.

- Нi, - скажеш ти, - менi i в цих добре.

- Та ти чо! Кагда дают - нада брать.

Ти пошкодуєш, що погодилась на зустрiч, але змовчиш.

- А какiє тєбє духi купiть? - знову недоречно запитає вiн.

- А для чого?

- Давай пайдьом на дiскотєку!

- Нi, дякую…

- В рєстаран… - його рука весь час намагатиметься обiйняти твою талiю. Тебе струсоне: чому, ну чому має знайтися хтось, хто висмикує тебе зi стану спокою!… I тодi ти почнеш розмiрковувати над новою фiлософiєю. Фiлософiєю пристосування. Вчитися бути щасливою попри те, що тобi заважають.

- Я так хачу женiться, iмєть дєтєй… Мнє так адiнока… Я хачу iмєть трьох-чєтирьох дєтiшек. Чтоби в домє всєгда било шумно, чтоби дєтi бєгалi i називалi меня папой…

А ти милуватимешся старим Рейном, кораблями й казковим небом, на тлi якого так виблискує вода. Ти полюбиш цю спокiйну воду, цi бiлi пароплави, високе небо i навiть цього Владiмiра, що несе тут казна-що, аби вкласти тебе до лiжка…

- Я так люблю сматреть на звьозди… - почне вiн третю безуспiшну атаку. - Нєбо i звьозди… Рамантiка… А кагда єщьо

любiмая дєвушка рядом… О, какоє ето счастьє! Душа трєпєщєт…

Ти ж згадуватимеш набережну рiдного унiверситетського мiста. Мiста, де ти вперше побачила стежку до свого щастя. Хтось iз провiнцiйних лiтописцiв писав, що тут найдовша липова алея в Європi… Але тобi все одно: довша вона чи коротша. Яке це має значення, коли ти її любиш? Але так само ти любитимеш i цю рейнську набережну. На твiй стан крадькома, нiби боячись бути вiдкинутою, знову ляже наполеглива рука. Ти нiби ненароком вiдсунеш її, аби нiкого не образити. Але рука не зрозумiє натяку.

Тодi ти зупинишся, подивишся у вiчi Владiмiру i скажеш:

- Послухай. Якщо ти хочеш заманити мене в лiжко, то так i скажи. I я дам тобi свою вiдповiдь. Тодi ми будемо чесними. Для чого ця гра? Я не хочу грати… - i спокiйно простуватимеш далi, спостерiгаючи за рудою баржою, навантаженою вугiллям. Бо перша ознака щастя, це коли тобi легко казати «нi».

- Ти мнє просто очєнь нравiшься… Я гатов повторять ето снова i снова.

- Володя, я не буду з тобою кохатися. Бо не хочу цього.

- Да пошла ти на фiг! - несподiвано прошипить вiн i, розвернувшись, пiде геть.

Ти навiть не озирнешся. Йтимеш далi, доки не побачиш лавицю. Сядеш, продовжуючи милуватися спокiйною рiкою i високим небом. Бо твоя фiлософiя дуже проста: нiщо не має вiдволiкати тебе вiд стану внутрiшнього щастя…

Ти подумаєш, що варто написати коханому листа i сказати, що йому не потрiбно себе стримувати. Бо хто ти така, щоб обмежувати його свободу?

Головне, щоб людина робила те, що хочеться. Тодi буде гармонiя.

Бачиш, ти теж навчилася вiдпускати! Навчилася не робити пут для близької людини. Твоє его нарештi пiшло геть. Невже, ставши щасливою, обмежуватимеш свободу iнших?

Разом iз его пiшли ще двi речi: вiчне порiвняння i ревнощi.

Тепер ти вже не прагнутимеш, аби вiн був тiльки твоїм…