Твоя дитинка

2.12

У тебе вийде з ладу комп'ютер. Це дуже засмутить, адже комп - це нiби ти сама. Це твої думки. Бо весь час, коли гулятимеш або читатимеш, вiдточуватимеш свої розмiрковуваня, найважливiшi з яких записуватимеш у папку «Думки». А тут враз - i все! Ти не зможеш писати, бо оте шалене гудiння не даватиме змоги зосередитися.

Через годину ти все ж вирiшиш звернутися до «гастфатера».

- Томасе! - промовиш ти, зайшовши до його кабiнету. - Ти можеш подивитися мiй комп?

- З ним усе гаразд! - вiдповiсть той, занурений у свої ноти. - Iди працюй.

I далi щось награватиме, нiби це не ти до нього пiдiйшла, а муза.

- Але ж Томасе! Вiн гуде, як трактор! Вiн зламався!

- Так? Ну гаразд, я гляну, - худий i жилавий нiмець не хотячи встане i поплентається за тобою, наспiвуючи щойно написане:

- О Гот, вiр дагкен дiр! Майн Гот! Майн Гот! Майн Гот: (О Боже, ми дякуємо тобi! Мiй Боже! Мiй Боже! Мiй Боже…)

Ви спуститеся у твою пiдвальну кiмнату. Томас, все ще мугикаючи «Майн Гот, Майн Гот», прислухатиметься до гудiння.

- Справдi, щось вiн пiдозрiло гуде, - скаже вiн, присiвши бiля системного блоку. - Знаєш, у юностi я ремонтував радiо, так що в технiцi розбираюся.

I зробивши серйозний вираз обличчя, щосили двiчi гепне по металевiй коробцi. Комп нарештi занiмiє, i ти довго смiятимешся вiд душi.

Виходить, що нiмцi такi самі, як i ми?

Далi, щаслива, сядеш працювати. Знайдеш у електроннiй скриньцi листа, в якому Маша з Петербурга розповiдатиме про закiнчення вчорашньої вечiрки в кельнському кафе «Острiв»: «рускiє» побили випадкових нiмцiв! Ха-ха!

Ти знiяковiєш, але це не виведе тебе з рiвноваги. Увечерi пiдеш гуляти. Тобi подобатиметься ходити маленькими закрученими вуличками й спостерiгати за життям. Падатиме чи не перший снiг у сiчнi. Ти йтимеш без мети. I раптом зловиш себе на думцi, що спiваєш. I не просто мугичеш собi пiд нiс, а спiваєш голосно!

I вiд усвiдомлення свого щастя тобi стане ще радiснiше. Ти захочеш подiлитися своєю радiстю. Ти йтимеш, весь час усмiхаючись. Це так класно: просто йти i усмiхатися. Люди величезного мiста, де всi звикли не помiчати одне одного, усмiхатимуться тобi у вiдповiдь.

Незнайомi хлопцi пiдiйдуть i запропонують пиво. Ти усмiхатимешся-усмiхатимешся-усмiхатимешся. I навiть якщо на твоєму обличчi не буде усмiшки, ти все одно усмiхатимешся, бо щастя житиме не на обличчi. Воно оселиться глибоко в тобi.

Бо щастя - це i є звичайний стан людини. I народилися ми бути щасливими. Але люди кажуть: «Привiт. Як справи?». I вони нiчого не хочуть чути у вiдповiдь. Цi кiлька слiв потрiбнi лише для того, аби уникнути справжнього контакту! Люди перестали дивитися у вiчi! Вони не тримаються за руки.

Коли ви востаннє тримали за руку свого чоловiка чи дружину? Коли востаннє цiлували його чи її на прощання? Коли вiдчували енергетику одне одного?

Чому, коли ти ранiше плакала, то це було так боляче? Бо ти плакала вiд душi! Чому ж ти не могла бути щасливою вiд душi?

Коли ти йтимеш щаслива, щаслива по-спражньому, люди це вiдчуватимуть.

Хiба в тебе ранiше не було такого, що ти, зустрiвши на дорозi насуплену i злу людину, сама ставала сердитою i замкнутою?

Тепер ти сама заразила цих холодних людей теплом. А якби цiєю вулицею пройшовся з десяток щасливих сердець?

Падатиме снiг. Ти побачиш темношкiру дiвчинку, яка сидiтиме на лавицi й плакатиме. Пiдiйдеш до неї.

- Привiт, - скажеш ти. - Що трапилося?

Вона подивиться на тебе з недовiрою i присуне сумку ближче.

- Що сталося? - знову запитаєш ти.

Вона думатиме, думатиме, доки не вловить тепле коливання твого радiсного серця.

- Я просто вперше бачу снiг. I я - щаслива.

- Чому ж ти плачеш? Я думала, тебе хтось образив.

- Нi…

- Тодi давай смiятися? Давай радiти разом!

- Давай! - схопиться вона на ноги, i, забувши про свою сумку, гаманець, грошi, вiзьме тебе за руку й ви, смiючись, побiжите бавитися з дiтлахами у снiжки.

Бо для чого щасливiй людинi грошi?