Твоя дитинка

3.8

Одного дня, випадково прочитавши в газетi про вагiтнiсть i протизаплiднi засоби, десятилiтня дiвчинка подумала: «А що як я завагiтнiю?? Що менi скаже тато?»

Тому на перше вересня вирiшила подарувати своєму семикласнику власноруч зробленi презервативи. Її фантазiї вистачило на те, аби вiдрiзати з гумових рукавичок пальцi. Оце вона й понесла до школи у свiй новий п'ятий клас.

Пiсля урокiв вони ховалися в зарослях очерету, який упирався в берег невеличкої рiчечки.

- Ти впевнена, що це презервативи? - розглядав з цiкавiстю хлопець.

- Звичайно! Справжнiсiнькi!

- Ну, тодi менi потрiбен бiльший розмiр!

- Не пiдходять?

- Нi, малi… Завузькi…

- Шкода.

- Слухай, а ти не хочеш попробувати справжнього сексу?

- А хiба в нас - не справжнiй?

- Нi, не справжнiй. Я вже раз пробував, коли був у баби на канiкулах.

- Що ж я маю робити?

- Нiчого, просто нагнутися. Отак.

- Так?

- Ага!

- А звiдки ти знаєш?

- Бо ми дивилися, як собаки це роблять. То й самi за ними повторювали.

- I що далi?

- Тобi має стати боляче. Але потiм буде дуже приємно.

- Боляче? Я не хочу боляче! Давай краще так, як дотепер.

- Але ж ти нiчого не вiдчуваєш!

- … А може, й вiдчуваю! Звiдки ти знаєш?

- Бо ти маєш кричати!

- Кричати? А для чого?…

А далi знову домiвка. Знову - книжки допiзна, напiвреальнi дивнi мрiї про втечу з дому. Про заробiток. I стаття про безпритульну малолiтню повiю вкотре постає перед очима. Знову i знову перечитується…

Так дiвчинка жила, ховаючись вiд усiх, аби нiхто не заглянув до її серця. Та жоден iз родичiв i не збирався, бо нiкому до неї не було дiла. Кожен займався собою. Мати вiчно зайнята роботою та самообороною. Батько - змiнами, пиятикою, сварками та пiзнiми недознаходженнями себе. Старший брат - баночками з-пiд пива. Середнiй - крадiжками та байдикуванням.

Ось так спiвiснувало п'ятеро людей пiд одним дахом. Вечорами вони розбiгалися по рiзних кiмнатах, укрiплюючи свої маленькi фортецi. Iнодi їхнi бастiони з гуркотом падали, коли батько в новому припадку лютi шукав у домi матiр, яка ховалася в найнесподiванiших мiсцях. Дiти тодi трусилися вiд страху i дiвчинка просила найстаршого:

- Зроби щось! Зроби!

Навiть втекти з хати було неможливо, аби не чути цих диких лайок, зойкiв i ридань…

Нiч просякнута сiном i болем. Бо мати ночує на горищi хлiва. Про що вона думає? Про чоловiка? Про дiтей? Про свої 34 роки? Про те, як завтра вибратися непомiченою, прокрастися до хати, переодягнутися i пiти на роботу? Як приховати за широкими сонцезахисними окулярами синцi?

- Олесько! Давай пiдемо сьогоднi на рiчку. Погода така чудова. А ми так давно не ходили кудись разом. Ця робота нас пожирає.

- А дiти? На кого ми їх залишимо?

- Як це на кого? Вiзьмемо їх iз собою!

То було давно, ще пiсля двох рокiв спiльного життя, але мати досi пригадує. У буднi вони не мали часу обмiнятися кiлькома словами за день. Її молодий обранець весь час займався будiвництвом хати. Вона - дiтьми, будинком i роботою, на яку її влаштував вiн. А тепер у них є i будинок, i робота, i дiти. «А що - ще? Що ще? - кричить її внутрiшнiй голос. - Що?! I якщо, навiть, усе це є, то ЩО з того?».

Жiнка засинає на сiнi, згадуючи той лiтнiй день, коли вони з дiтьми i чоловiком ходили на рiчку, пекли картоплю i дивились одне на одного очима, сповненими бажання. Все це було… Було…

У хатi теж вкладаються спати. Старший хлопець у своїй кiмнатi. Середнiй - у своїй. Мала - в своїй. Вона засинає майже спокiйно, бо знає, що сьогоднi вже не буде нi сварки, нi бiйки. А їй, як не соромно, хочеться одного, щоб мати не надумала забратися до хати чи проситися бiля дверей, бо тодi все почнеться спочатку… Дверi кiмнати дiвчинка замкнула на ключ. Так певнiше… Але якщо батько побачить замкненi дверi, ото їй перепаде!

А ось i вiкно.

- Клоуне! Ти тут?

- Тут.

- Ти чув?

- Чув.

- I що?

- Не знаю.

- А що менi робити?

- Не знаю.

- А чому в мене немає нормального вiкна?

- Твоя мама казала, що тут хотiли зробити ванну. Але батько вирiшив, що митися можна i з тазика.

Стара марля на вiкнi продовжує трiпотiти. Вона два роки захищала вiд комарiв i вже давно вiдстала вiд кнопок. Як добре, що її нiхто не знiмає… Як добре, що нi в кого немає на це часу. Всi ж бо заклопотанi оборонами фортець.