Твоя дитинка

3.4

Густий проливний дощ валив стiною на серце.

Вона йшла додому зi школи. Її нiхто не зустрiчав на дорозi. Її нiхто не чекав бiля ворiт. I нiхто не пiдiгрiв обiд.

Мама була на роботi.

На вулицi ще день. Клоун спав. Його нiчних обрисiв ще не можна було розгледiти.

У тiй кiмнатi, де було найменше вiкно - завжди темно i лячно. Школярочка нiколи не могла там довго залишатися, коли нiкого не було вдома. Дiвча не мало мужностi довго залишатися навiть у хатi. Страх завжди малював в її уявi свої химери. Старанно розкидав їх по кутках, мовби запрошуючи до гри в «жахи». А видива тiльки те й робили, що чатували на неї. Вiдчинити дверi й зайти до iншої кiмнати було надзвичайно важко, докладаючи надзусилля. У таких випадках вона краще залишалася на дворi. Сидiла на схiдцях. Бавилася з кiшкою чи псом. Це якщо нiкого не було вдома. Бо коли вдома хтось був, окрiм мами, то хiба їй би таке дозволили?

- Марш до кiмнати!

Або:

- Марш допомагати матерi!

Або:

- Ану, чи додумаєшся погодувати кота?! (собаку, курей, качок, телят… Будь-кого, тiльки аби зайняти роботою. Аби вивищитися за рахунок iншого. Реалiзувати прагнення власної значущостi.)

У цiй хатi нiхто не мав права сидiти, склавши руки. Усi мали бути зайнятими, навiть якщо створювали видимiсть роботи. Дiвчинка пiдмiтала схiдцi, двiр, вулицю десятки разiв на день. Бо якщо її побачили без дiла, то одразу сiкалися:

- А чому це ти, лiнюхо, розсiлася? Хiба не бачиш, що схiдцi (двiр, вулиця) неметенi? Що хата брудна? Що одна-єдина тарiлочка не помита? Що кури вже десять хвилин, як не їли?! Не сип їм так багато, хiба не чуєш? Ти що - глуха? Не сип їм, вони ж десять хвилин тому їли! Просто трошки понови, просто пройдись бiля них iз мискою, нагадай їм про їжу! Чому ти їм так мало сиплеш? Шкодуєш, чи що? Хай курочки їдять. Хай жирнiють, ти ж потiм будеш їх їсти. Хто ж, окрiм тебе, такої маленької, такої худенької, їстиме куряче м'ясо? Дивися, скiльки розсипала зерна! Аж два зернятка бiля миски! Тепер позбирай, бо кури в нас слiпi i можуть не побачити, а горобцi з'їдять.

Коли нiкого не було вдома, вона любила ловити горобцiв. Робити для них пастку, потiм сидiти, вичiкуючи. Дiвча не спiймало ще жодної пташки. Але мрiяло її мати. Бодай одну, ту, з якою б можна побавитися, нагодувати її, залишити в кiмнатi бодай на нiч.

Бо ночi бувають дуже довгими. А дощi - густими, проливними i стiноподiбними.

Її однокласницi, тодi коли вона пiдмiтала все, що можна пiдмести, дивилися «Санчо Панду». Маленька трудiвниця так любила слухати в школi, як дiти обговорюють цей мультик. Навiть уявляла собi всiх героїв, нi разу їх не бачивши. Вона пiзнала б їхнi голоси, нiколи їх не чувши, бо носила в собi свiй малесенький свiт самотностi…

Увечерi, якщо вдома було спокiйно, вона читала. В її кiмнатi не було вимикача, лише в коридорi. Тому, коли батько проходив поруч, то обов'язково свiтло вимикав. Тодi не залишалося нiчого, окрiм розмов iз клоуном…