Твоя дитинка

3.15

Усе набуває дедалi сiрiшого кольору. Мати тепер спить у кiмнатi з донькою. Вони поставили велике лiжко, на якому ночують. I це тодi, коли випускницi так потрiбен свiй простiр.

Тепер вона не може вечорами писати щоденник, плакати на самотi, сумувати чи мрiяти. У неї була одна-єдина радiсть у цьому будинку - кiмната, в якiй можна сховатися. А тепер нема й її.

Вони сплять разом. I мати часто розповiдає, що скоро житимуть без тата. Вона малює картини щасливого життя в мирi й злагодi, i серце дiвчини поволi вiдтаює.

«Невже це можливо? - думає вона. - Хiба я заслужила на таке щастя? Боже, яка я, мабуть, погана, адже мрiю жити без рiдного тата? А ще я мрiю, щоб вiн помер i щоб я його бiльше нiколи не бачила».

Так i текло життя. У переповненiй хатi панувала самотнiсть. Нiхто не хотiв пускати до себе в душу когось iншого. П'ятеро камiнних черепах пiд однiєю стрiхою.

Одного ранку мати почувалася кепсько. Вчора вона не спала з дiвчинкою. I та цiлу нiч пiдозрювала, що мати - в батьковiй спальнi. Донька до пiвночi не могла заснути i навiть не роздягалася. Боялася, що почнеться сварка, тому була готова до втечi. Вона завжди намагалася втекти, щоби десь пересидiти бiйку.

Батько це знав i ховав ключi вiд вхiдних дверей. А коли вона вилiзала через вiкно, то примушував її повернутися.

- Нi! - кричав вiн. - Ти не втечеш! Ти будеш тут! Ти будеш на все це дивитися! Аби боялася! Аби знала, що таке моя сила i влада!

Але її не потрiбно було вчити страху. Вона вже давно навчилася.

Та в той ранок донька зайшла у вiтальню й побачила, що всi квiти, якi мати так любила, якi викохувала роками, вирiзанi пiд корiнь i мертво стеляться килимами.

Її серце боляче тьохнуло. Вона стояла й дивилася на них, не знаючи, що робити.

До кiмнати зайшов брат.

- Я бачив, як татко їх рiзав. Вiн попросив мене принести ножа.

- I ти ПРИНIС?

- А ти що - не принесла б, якби ТАТКО наказав?

А дещо пiзнiше дiвчина почула крик матерi. Вона вибiгла до коридору i побачила, як сходами спускається батько. Через кiлька хвилин угледiла маму. Та йшла з другого поверху, одягнена в халат. Вiн був наполовину розстiбнутим i дiвчинка побачила, що пiд ним нiчого нема.

Донька затиснула долонею рота: мати опускалася сходами повiльно, голосно стогнучи: «Чому? За що?».

(Цi слова, тон, i сама постать матерi, яка спускалася сходами, тримаючи руки мiж нiг, якими стiкала кров, ще довго потiм снилися дiвчинi ночами. Тодi вона прокидалася в холодному потi, а її серце билося в шаленому ритмi. Жах огортав її нутро. I вона була змушена вмикати свiтло. Але коли знову його гасила, то вiдчуття, що в кiмнатi хтось є, i вiн зробить i їй боляче, не покидало…)

А мати все опускалась i опускалась. Дiвчина стояла, затиснувши долонями рота. Бо батько терпiти не мiг крику чи плачу. Вона боялася своїм вереском зробити мамi ще гiрше.

З кухнi вийшов брат. Спочатку вiн побачив сестру. Потім - матiр. Зрозумiв, що зараз має щось трапитись, якщо ще не трапилося. Тому поспiшив кинути на плечi наплiчника i податися з хати.

Батько стояв бiля вiшака й одягав пальто. Вiн навiть не дивився у бiк матерi.

- Допоможи менi… Ти ж лiкар! - просила вона. - Чому ти це зробив?

Але вiн незворушно одягався. Так само незворушно взяв портфель i вийшов за сином. Та через мить повернувся, щоб гримнути на доньку:

- А ти що стовбичиш? Ану геть до школи!

I, грюкнувши дверима, пiшов.

А дiвчина залишилася, щоб допомогти матерi дiйти до лiжка, пiдстелити клейонку, аби не закривавити простирадло, побiгти в пошуках машини, яка б довезла до лiкарнi.

Наступного дня у школi до неї пiдiйшла директриса i запитала, що трапилося з мамою. Виявляється, їй зробили важку операцiю.

- Що сталося? - випитувала Ольга Василiвна.

- Мама впала з драбини! - сухо вiдповiдала школярка.

- Так зрання? - здивувалася директор. - А що вона удосвiта робила на драбинi?

- Не знаю.

Нiхто не вчив дiтей тiєї сiм'ї брехати… Вони проходили цю науку самi.

Кiлька днiв дiвчина не ходила до школи, бо змушена була доглядати за лежачою матiр'ю. Iз родини тiльки тiтка зайшла, аби провiдати хвору.

- Ну що? Як ти тепер? - запитала вона.

- Та, дякувати Богу, лiпше. Вже не так болить…

- А операцiя як пройшла?

- Та як? Вичистили всю… Матку вирiзали…

- Та ти що! А вiн? Що вiн?

- Та хiба я знаю… Не заходить. Навiть у дiтей не запитав про моє здоров'я.

- От скотина!

Мати починає схлипувати.

- А коли йому сказали, що я - у лiкарнi, то дуже зблiд. Але не прийшов…

- От падлюка!

- Так само i свекруха не зайшла… Нiхто мене не любить. Залишається хiба скочити у воду…

- Не розумiю, чому мама тебе не провiдає…

А дiвчинi тим часом пригадався випадок з далекого дитинства. Надворi здiйнявся шалений крик. Вона спочатку навiть не виходила з кiмнати, бо вже звикла до вiчних з'ясовувань стосункiв. Боялася, аби не побачити такого, що буде її мучити ночами. Але крики ставали дедалi вiдчайдушнiшими. Вона не втрималася й вибiгла.

Бiля колодязя стояли родичi i щось кричали в один голос. На превеликий жах у глибинi криницi вона побачила матiр. Та безуспiшно намагалася по мокрому цямринню вибратися нагору. Вона ледве трималася на водi…

Ще трохи побалакавши, тiтка пiшла. Племiнниця вийшла її провести. Бiля ворiт вони зустрiли батька зi старою Монцiєю, його матiр'ю.

- Наша мама - хвора! - сказала дiвчина. - Вона перенесла операцiю, а ви не прийшли її навiть провiдати.

Батько глянув вовком на доньку, але змовчав. Зате у старої обличчя скривилося злобою:

- Так їй i треба! - прогарчала вона. - Аби знала, як гуляти ночами!

- Мама всi вечори вдома! - кинулася захищати внучка. - Вона вже чотири мiсяцi спить зi мною в кiмнатi.

Обличчя батька побагровiло, як буряк. Його очi налилися кров'ю. Але вiн не промовив нi слова. Плюнув до нiг доньки i, розвернувшись, пiшов до хати.

- Тьху на вас, дурних i шалених! Аби я ще з вами мороку мала! - сплюнула i собi стара й пошкандибала геть, спираючись на палицю.

- Ой, мамо-мамо, грiх будете мати, що так чините, - мовила услiд тiтка й теж попрямувала додому.

Дiвчинка залишилася на вулицi. Довго стояла, боячись повертатися. Бо що їй тепер скаже батько? Але тут почула крики з будинку. Тепер вона просто не мала права втекти. Прикута до лiжка мати залишалася сама. Її потрiбно було рятувати. Будь-якою цiною…