Твоя дитинка

2.17

О карнавал! Вiн триватиме майже мiсяць. Ти ходитимеш вулицями, втiшена, що знайшла свою фiлософiю. Бо в кожної людини вона - особлива. Тому людям частенько важко зрозумiти одне одного.

Усе мiсто буде оповите п'янкою атмосферою крихкого щастя. На площi бiля собору танцюватимуть щасливi пари, побравшись за руки, а неподалiк, у провулку, малолiтки вириватимуть горiлкою, яка в той день буде дозволена всiм. Ти намагатимешся обiйти їх стороною, бо погляди молодикiв iз модерними рожево-зелено-синiми зачiсками промовлятимуть до тебе двозначно.

Повернувшись на вулицю, пригадаєш, що на тебе давно так не дивилися. Ностальгiя за батькiвщиною пiднiме голову над собором i захитає нею, мов дзвоном. Ти махнеш їй рукою…

А потiм сядеш на тротуар i, безмежно щаслива, напишеш Йому листа. I коли виведеш на паперi слова: «Мiй маленький хлопчику, пишу тобi з центру карнавального мiста слова, в яких немає й краплi брехнi…» небо вибухне феєрверком i замовкне. Люди перестануть спiвати i славити мiсто. Туристи закриють об'єктиви фотокамер.

Усе. Ти перейдеш на iнший рiвень спiлкування. Спiлкування на рiвнi тишi. Коли нiщо не може вiдiрвати твою увагу. I тiльки беззвучнi феєрверки розриватимуть вершину одного з найбiльших соборiв свiту.

Коли тобi буде добре…

А потiм iтимеш додому. Вирiшиш скоротити шлях i вийдеш на безлюдну вуличку. Поодинокi перехожi в масках зовсiм не лякатимуть тебе. Ти голосно спiватимеш гiмн мiста:

- Вi-ва-ко-ло-нi-я! А-а!

А потiм зненацька перейдеш на рiдне:

- Ти моя Україна, i до тебе я лину…

Iтимеш до своєї мети, а на обличчя осiдатимуть феєрверки твого майбутнього. Зрозумiєш: усе, що тебе оточує - краса i щастя.

На твоє, найяснiше мiж усiма обличчя задивлятимуться перехожi. Але це будуть недвозначнi погляди. Хтось iз юрби кине тобi квiтку. I ти спiймаєш її на льоту.

- Данке! (Дякую) - прокричиш удалину.

Любов - це завжди подяка!

До тебе усмiхатиметься незнайомець, що йтиме весь час поруч.

- А чи можна бiля тебе йти? - запитає вiн нiмецькою.

- Чому ж нi?

- О! Ти така мила! Як тебе звати?

- Нiна.

- О! Нiна! Нi-на! - промовить вiн по складах, нiби смакуючи. - Яке гарне iм'я. Звiдки ти? Чи, бува, не з Росiї?

- Нi.

- Дивно! А акцент такий, як у росiян. Тодi, мабуть, iз Чехiї?

- Нi.

- А звiдки?

- З України! Найпрекраснiшої країни на свiтi!

- У чому ж її прекраснiсть? Якби вона була така класна, ти сидiла б удома.

- Вона прекрасна тому, що я там народилася. I якщо ти не любиш свою Туреччину, то це - твоя проблема.

- А звiдки ти знаєш, що я - турок?

- Тому що в тебе турецькi риси обличчя.

- О! Ти така розумна! Така гарна. Нi-на… А мене звуть Омар. Нi-но! Може ти хочеш пива? Соку? Кави? Цигарок? Гамбургерiв? Дьонерiв? Сосисок?

- Нi, не хочу! - i, вiдчувши, як вiн кладе руку тобi на талiю, постараєшся зникнути в натовпi.

О, карнавал! Вiн триватиме й наступного дня. I ти знову окунешся в його води. I пропливаючи невеличкою протокою, раптом почуєш такi рiднi слова:

- Може, десь вдалинi ти чар-зiлля шукала, сонце-руту знайшла i мене зчарувала…

I несподiвано заплачеш.

Твоїх слiз не побачить нiхто. Їх змиватиме вода зi снiгом i вiдноситиме в Україну, щоб через тисячу кiлометрiв потрапити в горнятко твого коханого. Пiзнiше вiн вип'є чай iз твоїх слiз, присмачений малиновим варенням.

А ти все плакатимеш i спiватимеш пiсню, яку вiн надiслав тобi електронкою. Спiватимеш, сидячи на холоднiй брукiвцi далекого нiмецького мiста.

Потiм двiйко молодих спiвакiв встануть, збираючи капелюх iз грошима i нехитрi пожитки. I дiвчина запитає тебе ПО-УКРАЇНСЬКИ:

- Звiдки ти знаєш цю пiсню?

- Це улюблена пiсня мого хлопця. Але це було в iншому життi. Дуже давно…

- Ходiмо з нами на пиво?

- Гаразд!

Ти пiдеш iз Павлiною й Гарiком, кельнськими студентами з України, якi зароблятимуть грошi на наступний, найголовнiший день карнавалу! Карнавалу твого серця.

I ти стоятимеш пiд стiнами величного собору, тримаючи в руках холодне пиво i гарячий спогад про своє кохання.

Собор твоєї душi поєднався iз карнавалом серця. Це i є щастя, якого ти так прагла все життя.