Твоя дитинка

4.9

Вони тiкають iз мiста, в якому нiхто не розумiє їхнього кохання. Де нiхто не хоче з цим миритися. Де дiвчата навiть не мають сили приховати чорну заздрiсть i вiдвертаються вiд Нiнки просто на вулицi. Де жодна дiвчина- колишня-подруга не глянула їй у вiчi. Аякже, такого кента пiдцепила!

Закоханi тiкають із мiста, де вони не можуть залишатися самi собою. Бо думка громадськостi жбурляє каменюками навiть у броньованi дверi.

Вони виходять із потяга i йдуть. Знову. Таке враження, нiби їхнiй роман - одна велика подорож. А може, це так i є? Одна незбагненно-довга подорож двох самотнiх сердець? Таких схожих i таких рiзних.

Вони не вiрять одне одному до кiнця. Бо вiн занадто добре знає себе, а вона - себе.

Стомлена пара крокує вже годину. Нiна щебече, бiгаючи навколо нього, мов дике козеня. Алоїз увесь час усмiхається або розповiдає про забуте Богом село, куди їх занесла нелегка. Їй стає нудно слухати цю «полiтiнформацiю». Нiна починає дути губки.

Коли вони звертають на стежку, iз зеленої гущавини вилiтають ґедзi.

Нiна носиться, як навiжена, аби, не приведи Господи, жодна мерзота на неї не сiла. Алоїз голосно смiється, бо ж ґедзi сiдають на тих, хто бiгає!

Вона плаче, що цi клятi кровопивцi…що вона так не може… що зараз же повернеться додому…

Дiвчина знiмає маєчку i вимахує нею, як дикунка. Вiн продовжує реготати з її танцiв… Смiхунка помiчає струмок, в якому вода не сягає й колiна. Їй конче потрiбно помитися. Бо ж ґедзi летять на пiт!

- Гаразд, - каже розважливий Алоїз. -Тiльки недовго, бо я тебе, жабеня, знаю. А нам ще йти i йти!

А сам поглядом обстежує мiсцевiсть…

Вона присiдає над водою i навiть не думаючи зваблювати його, знiмає шортики. Так i миється бiля струмочка.

- Мавпо, ти не думаєш, що тут можуть бути люди? - намагається вiн прикрити її тiлом, аби не видно було з дороги.

- А що менi люди? Я тут нiкого не знаю. Хай дивляться на здоров'я!

- Тебе що - вставляє, коли на тебе п'яляться? То давай, вигинайся! Що слабо? - знає вiн, як її зачепити.

- Ха! Менi слабо?

Вiн любив її за цей характер. Любив за дикiсть, яку вона пробуджувала в ньому.

Вона стала для нього чимось новим, непiзнаним. Тому пiсля стiлькох жiнок обрав її. Бо коли єднався з нею, все в ньому сягало гармонiї. Це було свято душi i тiла. Вiн був для неї тим, ким i мав бути. Первiсний завойовник, що гнався за жiнками, аби зробити їх на кiлька хвилин своїми, проростав у ньому аж до пiдсвiдомостi. I тодi вiн ставав своїм диким предком.

Дорогою, повз яку тягнеться стежка, проїжджає вантажiвка. Водiй бачить бiля струмка голу дiвчину. I проїжджає, щоб через двi хвилини повернутися. Пустунка ж тiльки смiється. Насуплений Алоїз, спостерiгаючи цю сцену, просто шаленiє.

- Ти що - здурiла? - затуляє її вiд дороги.

Водiй, побачивши поруч мiцного тiлоохоронця, їде своєю дорогою.

Нiнка ж i далi смiється:

- А що тут такого? Я його не знаю. Ха-ха!

- Тiльки не забувай, що тут можуть знати мене! - лютує Алоїз.

- Чого ти на-а-а мене-е-е-е кри-и-чи-иш? - вона одразу пхинькає. - Уже навiть прикольнутися не можна-а-а-а-а? Ти тiльки те й робиш, що постiйно мене повчаєш! Я не хочу з тобою йти в це дурне село! Я хочу додому! Не пiдходь до мене! Не торкайся! А-а-а-а-а-а!

- Мишко! Заспокойся! Ти не думаєш, що у лiсi хтось може гриби збирати? А ти тут свої тiлеса виставляєш! Може, я не хочу, щоб на тебе витрiщалися?

- А я, може, хочу! Це ж моє тiло! А я не твоя власнiсть. А своя-а-а-а-а!

Вiн лагiдно усмiхається i пiдходить до неї.

Вона опускає голову, потирає кулачками очi, з яких уже полилися слiзки:

- Не цiлуй мене. I не обiма-а-а-а-й!

- Добре, жабеня, - говорить примирливо вiн, ловлячи її губи.

Алоїз торкається дiвочих грудей, набираючись вiд них сили. Вiн кладе її на траву бiля стежки. I стає небом. I всi хмари в ньому опускаються блискавками на неї. Оце i є кохання. Кохання як одна велика подорож помiж небом i землею. Коли вiн подорожує нею, в ньому прокидається клич його диких предкiв. I вiн є тим, ким був тисячi рокiв до неї. Та нiхто ранiше не допомiг йому пiзнати себе. Бо таким i є життя, ключ до якого завжди знаходиться в однiй iз людських оболонок колишнiх алюзiй.

Вони приходять у село. Журналiст шукає в записнику адресу знайомого, у котрого проситимуться на нiчлiг. Його здивуванню не має меж, коли у потрiбному дворi бачать вантажiвку, водiй якої так витрiщався на Нiнку. Алоїз iз докором дивиться на неї.

Вона тiльки смiється:

- Ото пригода!

- Дурна єси! - вiдповiдає розгнiвано вiн.

Огрядний дядько з великим животом i такою ж цiкавiстю розглядає прибульцiв.

- А я вас бачив на дорозi, - каже черевань, нiяково глипаючи на дiвчину.

Та тiльки гордо вип'ячує груди у червонiй майцi.

- I що ми робили?

Дядько здивовано зиркає на Алоїза…

Вони оселяються у старiй, покинутiй хижцi.

- Я хотiв би, щоб моє весiлля було тут, - каже хлопець. - I щоб не було жодних гостей. Тiльки я i кохана…

Дiвчина одразу кпилить губки:

А я хотiла б, щоб на моєму весiллi було багато народу. I щоб воно вiдбувалося пiд шатром…

I знову починається суперечка. Тобто, секс. Бо любощi у них майже завжди починаються пiсля примирення.

- Ми хочемо пiднятися на вершину, - каже Алоїз власнику єдиного генделика (вiн же - водiй вантажiвки).

- Звичайно, звичайно… - киває той. - Але ви самi дорогу не знайдете. Кого б з вами послати? О! Васю! - гукає вiн чоловiка, що в куточку повiльно цiдить пиво…

- Шо?

- Проведеш гостей на Плiшку?

- Та чом би й нi!