Адам

Ми проїхали місто, повне подарункових вогнів.

І тепер, коли майже все світло позаду, я просто прошу тебе

Приручити мені якусь тварину і навчити мене гратися з нею.

Я волів би бути її швидкоплинним тілом.

Їхати, співаючи, наосліп, як п’яний велосипедист у зливу,

Коли він у незв’язній клятві б’є себе в серце і слухає, як воно гуде.

Волів би підніматися з нею на мокру палубу і шукати тебе очима,

Смішний, як іграшковий вулкан, що бризкає малиновим соком.

Волів би повернути все, трохи змінити нахил вітрил і мчати

Під старою примарною назвою, і викидати на берег радісні перли.

Проте вертаюся і засинаю, встромившись носом у купку теплих

Клітин: яке світло осідає на сонній шерсті, у яку красу витікає

звичайне земне життя!

Так, каже Боґуш, тепер написати вірш — те саме,

Що плюнути під водою.

Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти.

Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні,

З цинкового відра, що править за смітник, стирчать

Напівмертві руді гладіолуси.

Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі.

Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер

Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду.

Знаю: колись

Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному,

Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях

Інструменти радості.

Багато літніх розкладаних столиків на поверхні замерзлого озера:

продають рибалкам їжу й гаряче вино. Березень,

тонкі льоди.

Всі над однією безоднею, повною сонних риб.

Ті, що чекають щастя з глибин, і ті, що обрали мале,

але певне.

Вітер різко завертає над голим лісом, торохтять ще не ожилі гілки —

ніби хтось покашлює, щоб дати знак.

Батьки забирали її додому, і я

проклинав кінець літа, теплі піски,

знущальний плюскіт води, —

якось раптово прірва ожила й почала рухатись, ніби

потривожений кит, — а я

навіть не пішов попрощатися, не хотів

дивитися крізь гілля, як вони йдуть посипаною

щебенем доріжкою,

як її батько крокує попереду, перехилений під вагою

валізи, й розмахує вільною рукою, ніби заступає

на почесну варту, як вони пригальмовують трохи, щоб

поправити їй наплічник.

Я лежав на березі, якийсь сонний від розпачу, щокою

в прілій траві, і дивився, як прибуває щораз більше води,

ніби почався якийсь неможливий річковий приплив,

як човни на надто короткій прив’язі занурюються носами,

і вже одним оком міг бачити інший світ —

мовчазний, розсіяний і пливкий,

злитий в один каламутний моноліт,

ніби якийсь інший, історично правдивий ковчег

осів на дно разом з усім своїм дитинним

життям, радий принаймні поразці,

повний по вінця і безвідмовний.