Адам

Поки ти дивишся в дзеркальце, на моєму плечі пустує

шкоринка світла.

Найвищий час замовляти таксі, перед нами ще ціле

захаращене місто, а я

чую, як вітер підступає з іншого боку і відчиняє кватирку,

за якою — вогні й олені у зжовклих паперових лісах,

що пахнуть пригодою,

лікарняна палата, де я лічив дні до закінчення чверті й тріумфального

виходу

з білості просто у зелень, повз ще блідіших за мене ровесників, а ти

– ти, уяви — приходила сюди майже щодня, і я бачив тебе

серед гілля за вікном, у глибокій перспективі палати, і навіть

крізь прикриті повіки ти виловлювала мене сонячним зайчиком,

то був твій підпис,

я знав, я не міг помилитися.

Я тут побуду ще трохи — ти вважай, що мене нема.