Адам

У вікнах сторожки ходить світло, ніби зіниці

того, хто прокидається. Я покажу.

Сторожка, а чіпляється за береги, йде кудись —

знов не сама, коли вже, здавалось, не буде інакше.

А може, досить поспати в її рухливій півтіні?

Побути через стіну із тим, хто дивився у

наймерехтливіший ліс? І повернувся?

Ми з’їхали в ніч, як на великий пором;

велосипеди, намоклі й хиткі, ніби лошата,

народжені

в морі, готуються трохи пожити своїм життям.

Ти хочеш співати,

і твій голос — сильний і чистий, ти тримала його

давно, —

вистрелює вгору, ніби сигнальна ракета, щоб

освітити собою зовсім порожні поля.

І до мене раптом доходить, що спів — той людський

протяжний звук, що інакше був би нестерпним, —

існує, щоб ми могли довго йти одне за одним,

йти слід у слід у нічній пітьмі.