Адам

Темніє, в подвір’ї підлітки

тримаються за руки, міцно і сторожко,

ніби земля вже колись дихнула під ними, й тепер

може дихнути знов.

У них добре наоливлені м’язи,

розігріті зіниці. Їхня шкіра горить крізь одяг, вогонь

хитає шматок цегляної стіни,

тіні високих дерев. Їхня легенда. Світіння

дзеркальця, у якому пробігає втікач, нібито Йона.

Неправда.

Вгорі, кількома поверхами вище, на хребті

неприбраної постелі — я бачу —

його тіло лежить, мовчазне

і порожнє, ніби мішковий прапор.

Ми стояли й дивились на зблиски у передмісті.

Весна починалася звідси, з грядки мокрих ірисів,

Із каламутної телефонної кабіни, де чути лише перестук дощу,

З кольорових іграшок, прикритих цератою, з наших надій,

Що їх вистачило б на кілька заблуканих в океані флотилій,

Зі знаків, які залишала для нас полохлива рука.

Любов схожа на пральку, що впала у море, ще

Повна білизни. Що ми могли знати тоді?

Що рука, котра проводить світло за нами, тим часом місить наш одяг

У прозорих обертових дверях?

Що любов, обпливаючи острів, колись розділиться на рукави,

Як мова на діалекти: праворуч — твоя, відважна й швидка, як

Прапорець, вистромлений у безконечність,

Ліворуч — моя, приглушена, ніби сурмач,

Якого змусили грати у шафі, повній чужих плащів?