Адам

Мисливська дорога, мощена старим каменем: колись

звалася Баронівкою, тепер «Баранівка» — хоч які вже

тут барани?

Все спрощене до двох тактів, і ліс

проглядається наскрізь.

Суворі чоловіки в картатих сорочках сидять верхи

на кентаврах, схрещених із трактора й мотоцикла.

Дочекаємось вечора,

доки зійдеться більше зелені, і промені

світла візьмуть нас попід коліна і пахви, повільно

підіймаючи. І те,

що шемрало в темряві, заговорить.

Стара шопа під почорнілим ґонтом буде посольством

мудреців, що варять сир для дитини.

Легкі, визволені від дрібних бажань перед

обличчям того, хто достойний вічної слави, ляжемо

спати між овець, щоб уранці

повернути в бік дому.

Так далеко не долетить куля, а я бачу тебе.

Як ти сходиш між дерев, несучи сповиток.

Поважна, як дівчинка, якій вперше довірили

молодшого братика.

Переступаєш струмок, певно, набравши у черевики води.

І раптом зникаєш за двома рядками живоплоту,

за якоюсь дровітнею,

з-поміж дошок повітки

просіюється світло і гасне, попереду — похилі дуби

і смуга густої темряви, в якій старші діти

грають у хованки, і тебе не видно

вже багато хвилин,

а моє серце гупає, і не може

перестати.

Були перегони річковим камінням,

і була різкувата, дуже прозора вода, і

були шанці в похилому лісі, куди

ми падали, ніби ягоди у рукав,

і був страх, і танці

з Оленками і Яринками, що пахли

помадою й молоком, і були вогні,

і дими, що передбачали погоду,

і старий кухонний стіл, що нам правив за

тенісний, і ми дурнуватими прізвиськами

замовляли одне одному майбутнє,

аж доки воно витоншувалося

й твердло, як стовбур, занурений у ріку,

і з сусіднього, вже затихлого

поля до нас залітав м’яч, щоб ми його

гнали до уявної цілі,

і не було нічого, крім життя, а життя було

недосяжне.