Адам

Кілька розмитих знаків, промокла

мапа,

зламані кимось гілки, за якими я йду, —

більше й нема нічого.

То була для нас ризикована іграшка:

стати біля самого краю лісу і крикнути туди щось образливе,

а тоді бігти, не озираючись.

Потім біг відлунював навіть у сні — простий танець

світу,

який присідав і випростовувався в нас перед очима, скидаючи

в русі кілька пожовклих листків.

І треба було заглушувати власні кроки, тому ми насипали

повні кишені дрібних ключиків і монет,

і голосно брязкали, біжучи — недорослі

кентаври з головами в тіні й п’ятами у яскравому світлі,

у бризках води, яка була на нашому боці, — ми тікали й

розхлюпувались,

як повні по вінця склянки на столі,

де танцює хтось дуже великий.