Адам

Свобода

дається незаслужено, як і любов.

Ти знайшов, чого не шукав.

Щастя з чужого плеча. Інструмент

із багатьма струнами і нулем

інструкції. Можеш

скурити свободу, як

сторінки, задруковані незрозумілою

мовою. Твоя річ, принесена

й кинута тобі сліпим цуценям. Амінь.

Не ясно?

Піди, перепитай.

Він сидів на лаві запасних, як завжди.

Дитина від якогось іншого батька, ніж

усі тут, близнюваті брати, однакові, як

дупи у лазні.

Вже кілька днів

його навіть не ставили на ворота.

Тіні,

мандрівки горами, давно, навесні.

Усі якісь втомлені, б’ють надто сильно, і

коли м’яч

перелітає через стіну, охоронець

перериває свою пообідню дрімоту. Раз

і вдруге. А втретє

по м’яча відсилає його.

Ті двадцять двоє на полі —

із задертими головами, завмерлі і мокрі,

ніби над ними розступилося море.

Він виходить за браму, минають хвилини,

а хвилі все не змикаються. Нагорі

метушня, їм кажуть одягати футболки і

повертатися в корпус,

але вони не зрушують з місця,

все неспроможні повірити, захищені

самою лише прозорістю, ніби прикладена

до шибки рука,

у мільйони разів безтілесніші,

ніж будь-яка сила,

ніж будь-яке слово,

що карає чи милує.