Сусід

«Вночі прокидаюсь від того, що Той

нагорі ніби спотикається й падає.

Я ніколи з ним не зустрічався, він

не приходив на зібрання мешканців,

я знав про нього від інших, чув,

що він здійснив багато чудес

і навчив готувати рибу

на парі, від чого її ставало нібито більше,

і можна було нагодувати велику родину —

а тепер він лежить просто тут, наді мною».

Всі ці підозрілі історії, повні відомих штучок…

Міст за моїми вікнами,

як і щоночі, розтинає пітьму двома

ланцюгами вогнів.

* *

Дякую: мабуть,

я нечасто проходив між лезами. Майже вся

вділена мені пітьма прошуміла поза моєю

спиною.

І тобі, Найтихіша Руко, я не маю чого

повернути —

все найгірше, що я чув або бачив,

мені не належить.

Але все ж забери собі 47-й рік.

Я віддаю його, бо

більше ніхто тобі його не поверне.

Почну з листопада, коли батьки мого батька стояли на

залізничному насипі

зі своїми валізами й клунками, крихтами

назавжди не їхнього дому.

Тут

їм сказали селитися, в цьому місиві з глини,

заліза і листя.

І якби не вітер,

що раптом зірвався й почав їх термосити

за коміри й рукави, вони

залишилися б на ніч на колії,

у своїх

тимчасових гніздах, які віддавали ще те тепло.

Але зійшли і тремтіли до ранку

в рідкому чагарнику, і блукали

поміж дрімотою

і каламутним сном.

А на ранок

уже не було до чого вертатись, вночі

проїхав локомотив.

Послана по них смерть

подерла їхні валізи.

Найтихіша Руко, що ж,

ти спромоглася на вітер. Тепер забирай усе —

разом з тим вітром

і листям, і клаптями одягу, і потрощеними

склянками.

Я не навчився складати подяку

за одне зупинене жорно,

за прірву, до якої стоїш спиною,

за ті рідкісні міліметри, на які помиляється

їхня сталь.

* *

(пам’яті Назара Гончара)


Ще розмитий снами, скуйовджений,

ти виходиш на світло, ніби пастух, що ховався від

зливи,

темніший за отвір дверей, присутній і непомітний,

як Бог у прощаннях і привітаннях.

Слова, ніби тварини чи діти, вибігають поперед нас

і за мить повертаються.

Загрузка...