«Вночі прокидаюсь від того, що Той
нагорі ніби спотикається й падає.
Я ніколи з ним не зустрічався, він
не приходив на зібрання мешканців,
я знав про нього від інших, чув,
що він здійснив багато чудес
і навчив готувати рибу
на парі, від чого її ставало нібито більше,
і можна було нагодувати велику родину —
а тепер він лежить просто тут, наді мною».
Всі ці підозрілі історії, повні відомих штучок…
Міст за моїми вікнами,
як і щоночі, розтинає пітьму двома
ланцюгами вогнів.
Дякую: мабуть,
я нечасто проходив між лезами. Майже вся
вділена мені пітьма прошуміла поза моєю
спиною.
І тобі, Найтихіша Руко, я не маю чого
повернути —
все найгірше, що я чув або бачив,
мені не належить.
Але все ж забери собі 47-й рік.
Я віддаю його, бо
більше ніхто тобі його не поверне.
Почну з листопада, коли батьки мого батька стояли на
залізничному насипі
зі своїми валізами й клунками, крихтами
назавжди не їхнього дому.
Тут
їм сказали селитися, в цьому місиві з глини,
заліза і листя.
І якби не вітер,
що раптом зірвався й почав їх термосити
за коміри й рукави, вони
залишилися б на ніч на колії,
у своїх
тимчасових гніздах, які віддавали ще те тепло.
Але зійшли і тремтіли до ранку
в рідкому чагарнику, і блукали
поміж дрімотою
і каламутним сном.
А на ранок
уже не було до чого вертатись, вночі
проїхав локомотив.
Послана по них смерть
подерла їхні валізи.
Найтихіша Руко, що ж,
ти спромоглася на вітер. Тепер забирай усе —
разом з тим вітром
і листям, і клаптями одягу, і потрощеними
склянками.
Я не навчився складати подяку
за одне зупинене жорно,
за прірву, до якої стоїш спиною,
за ті рідкісні міліметри, на які помиляється
їхня сталь.
(пам’яті Назара Гончара)
Ще розмитий снами, скуйовджений,
ти виходиш на світло, ніби пастух, що ховався від
зливи,
темніший за отвір дверей, присутній і непомітний,
як Бог у прощаннях і привітаннях.
Слова, ніби тварини чи діти, вибігають поперед нас
і за мить повертаються.